Умисне тяжке тілесне ушкодження

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ……………………………………………4

ВСТУП .......................................................................................................................5

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ТЯЖКОГО ТІЛЕСНОГО УШКОДЖЕННЯ…………………………….………………………………..…12 

1.1.Поняття тяжкого тілесного ушкодження ………………….……………….7

1.2.Ознаки тяжкого тілесного ушкодження ……………………………………7

РОЗДІЛ 2.СКЛАД ЗЛОЧИНУ ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 121 КК      УКРАЇНИ………………………………………………………………………...15

2.1.Об’єкт умисного тяжкого тілесного ушкодження ………………………...12

2.2.Об’єктивна сторона умисного тяжкого тілесного ушкодження…………..12

2.3.Суб’єкт умисного тяжкого тілесного ушкодження………………………..12

2.4.Суб’єктивна сторона умисного тяжкого тілесного ушкодження…………12

РОЗДІЛ 3.ОСОБЛИВОСТІ КВАЛАФІКАЦІЇ ТА ВІДМЕЖУВАННЯ ТЯЖКОГО ТІЛЕСНОГО УШКОДЖЕННЯ ВІД ІНШИХ ЗЛОЧИНІВ………12

3.1.Особливості кваліфікації тяжкого тілесного ушкодження……………….12 

3.2.Відмежування тяжкого тілесного ушкодження від замаху на вбивство…12

3.3.Відмежування тяжкого тілесного ушкодження від середньої тяжкокості тілесного ушкодження………………………………………………………….12

ВИСНОВКИ ............................................................................................................28

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...............................................................30

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ін.                         інше

КК                         Кримінальний Кодекс

п.                         пункт

р.                         рік

ст.                         стаття

ст.                         століття

т.д.                         так далі

ч.                         частина

ВСТУП

Актуальність теми. Проблема рецидивної злочинності завжди викликала підвищену увагу правоохоронців, оскільки її рівень свідчить про ефективність правоохоронної системи держави та сталі тенденції розвитку всієї злочинності. Тому протидія цьому виду злочинності є одним з найважливіших завдань державної політики у правоохоронній сфері. Проблемам боротьби з рецидивною злочинністю присвячено чимало досліджень в Україні. Проте далеко не всі питання вирішено однозначно. Існують навіть різні погляди на поняття рецидиву злочинів. Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.  

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є проведення комплексного кримінально-правового теоретичного аналізу поняття, ознак, специфічних особливостей та видів рецидиву злочинів, його правових наслідків в кримінальному праві України.

Для досягнення цієї мети перед дослідженням поставлені такі завдання:

• обґрунтувати актуальність і важливість для кримінально-правової науки розгляду питань рецидиву злочинів для правозастосовчої діяльності;
• визначити стан наукової розробки проблем рецидиву злочинів, в кримінально-правовій доктрині;
• розглянути методологію теорій понять рецидиву злочинів, українській психологічній науці та визначити базову теорію виникнення поняття рецидиву злочинів;
• визначити поняття та сутність рецидиву злочинів;

Об’єктом дослідження є кримінальне законодавство стосовно тілесних ушкоджень.

Предметом дослідження є  рецидив злочинів, його ознаки та види.

Методи дослідження. Методологічною основою курсової роботи стали такі загально наукові та спеціально наукові методи пізнання, як діалектичний метод, метод системно-структурного аналізу, історико-правовий, порівняльно-правовий, формально-логічний. Всі методи дослідження використовувались у взаємозв’язку та взаємозалежності, що в кінцевому рахунку забезпечило всебічність, повноту та об’єктивність дослідження, коректність, несуперечливість та істинність наукових результатів.

Структура курсової роботи. Структура роботи обумовлена метою, завданнями та предметом курсової роботи. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, що поєднують шість підрозділів, висновків, переліку посилань (20 найменувань). Повний обсяг курсової роботи складає 42 сторінки.

РОЗДІЛ 1.

ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ТЯЖКОГО ТІЛЕСНОГО УШКОДЖЕННЯ

1.1.  Поняття тяжкого тілесного ушкодження

Умисне тяжке тілесне ушкодження визначене статтею 121 Кримінального Кодексу України. Під умисним тяжким тілесним ушкодженням розуміється умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя. [2, ст.121]

До числа тяжких слід відносити тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння. Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень до небезпечних для життя відносять ушкодження, що самі собою загрожують життю потерпілого в момент нанесення або за звичайним своїм перебігом закінчуються чи можуть закінчитися смертю. [6, п.2.1.1] Наслідок заподіяного ушкодження не може впливати на визнання його тяжким. Так, своєчасна медична допомога, що привела до швидкого і повного видужання потерпілого, не виключає відповідальності за ст. 121, якщо ушкодження були небезпечними для життя в момент їх заподіяння.

Фактичне заподіяння тілесних ушкоджень, небезпечних для життя, за наявності умислу, спрямованого на позбавлення життя, кваліфікується як замах на вбивство. Так само судова практика кваліфікує і випадки умисного нанесення ушкоджень життєво важливим органам тіла, що, як правило, спричиняють загибель потерпілого, і не призвели до смерті лише внаслідок випадкового збігу обставин, які не залежали від винного.

Тяжким визнається тілесне ушкодження, що призвело до втрати будь-якого органу або до втрати його функцій. Правила відносять до таких ушкоджень втрату чи безповоротну втрату функцій руки, ноги, зору, слуху, репродуктивної здатності.

Втрата руки, ноги – це відокремлення їх від тулуба (як усієї і руки або ноги, так і ампутація їх на рівні не нижче ліктьового чи колінного суглобів) чи втрата ними функцій (параліч або інший стан, що виключає їх діяльність). Усі інші випадки мають розглядатись як втрата частини кінцівки і оцінюватися за ознакою стійкої втрати працездатності. Наприклад, втрата стопи призводить до втрати загальної працездатності більш ніж на одну третину і за цією ознакою є тяжким тілесним ушкодженням.

Під втратою зору слід розуміти повну стійку сліпоту на обидва ока чи такий стан, при якому має місце зниження зору до підрахунку пальців на відстані 2 метрів і менше (гострота зору на обидва ока 0,04 і нижче). [6, п.2.1.4] Втрата зору на одне око тягне за собою стійку втрату працездатності понад однієї третини і за цією ознакою відноситься до тяжких тілесних ушкоджень.

Втрата слуху – це повна стійка глухота на обидва вуха або такий незворотний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на відстані 3-5 см від вушної раковини. Втрата слуху на одне вухо тягне за собою стійку втрату працездатності менше як на одну третину і за цією ознакою відноситься до середньої тяжкості тілесного ушкодження.

Під втратою язика (мовлення) розуміють невиліковну втрату здатності висловлюватися членороздільними звуками, зрозумілими для оточуючих.

Втрата репродуктивної здатності означає втрату здатності до злягання, запліднення, зачаття та дітородіння.

До тяжких тілесних ушкоджень відноситься також ушкодження, що призвело до психічної хвороби – будь-яке психічне захворювання, незалежно від його тяжкості, тривалості і ступеня виліковності. Не відносяться до тяжких тілесних ушкоджень розлади нервової діяльності, що не є психічними захворюваннями.

Тілесне ушкодження є тяжким і тоді, коли воно спричинило інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину. Під іншим розладом здоров’я мається на увазі ушкодження, що не підпадає ні під одну з інших ознак тяжкого тілесного ушкодження, перерахованих у ст. 121. Вирішальне значення для цього має стійка втрата працездатності не менш ніж на одну третину, яку законодавець пов’язує лише з „іншим розладом здоров’я”.

Йдеться про загальну працездатність. Втрата професійної працездатності може братися до уваги, якщо умисел винного був спрямований спеціально на позбавлення її потерпілого.

Для визнання тілесного ушкодження тяжким необхідна стійка втрата працездатності (постійна, незворотна), причому не менше ніж на одну третину.

До числа тяжких відноситься тілесне ушкодження, що призвело До переривання вагітності. Відповідно до Правил йдеться про ушкодження, внаслідок яких сталося переривання вагітності, незалежно від строку останньої, за відсутності її патології. [6, п.2.1.7] Таким чином, необхідна наявність причинного зв’язку між заподіяним тілесним ушкодженням і перериванням вагітності. Для кваліфікації таких діянь за ст. 121 необхідно, щоб винний усвідомлював факт вагітності потерпілої та бажав або свідомо допускав її переривання.

Тяжке тілесне ушкодження, що виразилося в непоправному знівеченні обличчя, має місце, якщо ушкодження обличчя, будучи неусувним, додає йому відразливий, потворний зовнішній вигляд.

Знівечення є непоправним, якщо його не можна усунути за допомогою звичайних методів лікування або воно може бути усунено лише завдяки пластичній операції. Тимчасове знівечення обличчя тяжким тілесним ушкодженням не визнається.

Для встановлення факту непоправності ушкодження призначається судово-медична експертиза, а наявність знівечення визначається слідчими та судовими органами. Суд оцінює зовнішній вигляд потерпілого на момент судового розгляду, виходячи із загальноприйнятих уявлень про людський вигляд. Особистість потерпілого (стать, вік, професія, національність тощо) при вирішенні цього питання значення не має.

Випадки знівечення інших частин людського тіла поняттям, що розглядається, не охоплюються.

1.2.Ознаки тяжкого тілесного ушкодження

Кваліфікуючими ознаками умисного тяжкого тілесного ушкодження, передбаченими ч. 2 ст. 121 КК, є вчинення його:

1) способом, що має характер особливого мучення;

2) групою осіб;

3) з метою залякування потерпілого або інших осіб;

4) з мотивів расової, національної або релігійної нетерпимості;

5) на замовлення;

6) умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого[2].

1) Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер особливого мучення, має місце тоді, коли його заподіяння супроводжувалось особливим фізичним чи моральним стражданням або особливим (нестерпним) болем для потерпілого.

Мученням можуть бути визнані будь-які дії, які мають наслідком зазначені страждання чи біль. Зокрема це можуть бути дії, спрямовані на тривале позбавлення людини їжі, пиття чи тепла, залишення іі в шкідливих для здоров'я умовах, та інші подібні дії. Особливим проявом таких дій слід визнавати дії, які мають характер мордування або катyвaння (ст.126 і 127) [7]. Сюди ж відносяться дії, пов'язані з багаторазовим або тривалим спричиненням особливого болю (щипання, шмагання, завдання численних, але невеликих ушкоджень тупими чи гостроколючими предметами, застосування термічних факторів тощо).

Для складу злочину, що розглядається, необхідно встановити наявність однієї чи кількох ознак тяжкого тілесного ушкодження, передбачених ч. 1 ст. 121 КК, і, крім того, визнати, що спосіб заподіяння такого тілесного ушкодження був поєднаний з особливим мученням потерпілого. Інакше кажучи, особливе мучення само по собі не є видом тяжкого тілесного ушкодження і може тягти відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК лише за наявності однієї з ознак, перелічених в ч. 1 даної статті.

Для наявності складу злочину, що розглядається, необхідно, щоб прямим або непрямим умислом винного охоплювалося не тільки те, що він заподіює потерпілому тяжке тілесне ушкодження, а й те, що воно здійснюється способом, який має характер особливого мучення.

Судово-медичний експерт не кваліфікує ушкодження як вчинене способом, що має характер особливого мучення. Вирішення цього питання відноситься до компетенції слідчо-прокурорських і судових органів.

2) Вчинення тяжкого тілесного ушкодження групою осіб згідно з ч. 1 ст. 28 КК має місце у випадках, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою. Як вчинення розглядуваного злочину групою осіб, слід також розглядати умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене за попередньою змовою групою осіб та організованою групою [2].

У разі, коли до кримінальної відповідальності притягнуто кількох осіб, які діяли спільно з умислом, спрямованим на заподіяння шкоди здоров'ю потерпілого, належить з'ясовувати і зазначати у вироку характер їхніх дій, ступінь участі у вчиненні злочину кожної з них. Дії осіб, які безпосередньо брали участь у заподіянні шкоди здоров'ю, потрібно кваліфікувати за статтями КК , що передбачають відповідальність за умисне заподіяння шкоди здоров'ю, а дії організаторів, підбурювачів і пособників, які не були співвиконавцями злочинів, - за тими ж статтями з посиланням на відповідну частину ст. 27 КК.

При ексцесі виконавця, тобто коли один із співучасників вийшов за межі домовленості щодо обсягу злочинних дій і вчинив більш тяжкий або інший злочин (наприклад, при домовленості заподіяти потерпілому тілесні ушкодження позбавив його життя), за цей злочин повинен відповідати лише його виконавець, а інші особи - за злочини, вчинені ними в межах домовленості [11].

3) Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене з метою залякування потерпілого або інших осіб, має місце тоді, коли такі ушкодження заподіюються для викликання в них почуття страху перед винним чи іншими особами. Залякування становить основний зміст погрози. Однак страх не є самоціллю заподіяння зазначених ушкоджень. Найчастіше вони є засобом впливу на потерпілого чи інших осіб, щоб примусити їх виконати певну дію чи утриматись від її виконання. Іншими особами, на залякування яких спрямоване заподіяння тяжких тілесних ушкоджень потерпілому, можуть визнаватися будь-які особи, на яких, на думку винного, вчинення зазначених дій щодо потерпілого може вчинити бажаний для винного вплив. Такими особами можуть бути близькі родичі потерпілого, друзі, колеги по роботі тощо [7].

4) Умисне тяжке тілесне ушкодження вчинене з мотивів расової, національної або релігійної нетерпимості.

На підставі Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за злочини з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості» від 5 листопада 2009 р. чинний Кримінальний кодекс (далі — КК) у низці статей було доповнено вказівкою на зазначені вище специфічні мотиви, при цьому такого роду зміни стосувалися саме кваліфікуючих ознак відповідних складів злочинів. Зокрема, законодавча конструкція «з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості» з’явилася у ч. 2 ст. 121. Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості кваліфікують тоді, коли винний прагне продемонструвати людську неповноцінність потерпілого, через належність останнього до конкретної раси, нації (національності) чи етнічної групи або релігійної конфесії (віровчення) та внаслідок цього виявляє своє упереджене, ненависницьке ставлення до нього. [12].

5) Поняття замовлення у складі цього злочину є аналогічним поняттю замовлення у складі умисного вбивства. Вчинення розглядуваного злочину на замовлення має місце у випадках, коли умисне тяжке тілесне ушкодження здійснене особою (виконавцем) за дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець зобов'язується заподіяти потерпілому тяжке тілесне ушкодження, а замовник — вчинити або не вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріального чи нематеріального характеру.

Якщо замовлення мало форму угоди, відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК настає незалежно від того, коли були вчинені обіцяні виконавцеві дії — до чи після тяжкого тілесного ушкодження, виконав чи не виконав замовник свою обіцянку, збирався він це робити чи ні. До дій матеріального характеру, зокрема, належать сплата виконавцеві винагороди за вчинення тяжкого тілесного ушкодження, передача чи збереження прав на майно, звільнення від майнових зобов'язань тощо. Під діями нематеріального характеру розуміються будь-які дії, вчинення чи невчинення яких безпосередньо не пов'язане з матеріальними інтересами виконавця тяжкого тілесного ушкодження.

Замовник тяжкого тілесного ушкодження залежно від конкретних обставин справи повинен визнаватися або підбурювачем або організатором злочину (якщо тільки він не є його співвиконавцем). Його дії належить кваліфікувати за відповідною частиною ст. 27, ч. 2 ст.121 КК. Дії замовника тяжкого тілесного ушкодження, який одночасно був і співвиконавцем цього злочину, кваліфікуються за ч.2 ст.28 ч. 2 ст. 121, як умисне тяжке тілесне ушкодження вчинене на замовлення за попередньою змовою групою осіб [2].

6) Умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, має місце тоді, коли в результаті описаного у ч. 1 ст. 121 діяння настає смерть потерпілого. Особливістю цього кваліфікованого виду умисного тяжкого тілесного ушкодження є те, що у ньому присутні два суспільно небезпечні наслідки (первинний - тяжкі тілесні ушкодження і похідний - смерть), психічне ставлення до яких з боку винного є різним. До заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження він ставиться умисно, а до настання смерті потерпілого від такого ушкодження - необережно. При цьому винний усвідомлює можливість настання похідного наслідку в результаті настання первинного. Якщо ж таке усвідомлення відсутнє, вчинене слід кваліфікувати як вбивство через необережність [7].

Для застосування ч. 2 ст. 121 КК в цих випадках обов'язковим є встановлення необхідного причинного зв'язку між тяжким тілесним ушкодженням і смертю, що сталася. В разі, коли зв'язок між заподіяним потерпілому тяжким тілесним ушкодженням і смертю є випадковим, відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК за цією ознакою наставати не може. Так, якщо настання смерті особи, якій було заподіяно тяжке тілесне ушкодження, було обумовлене зовнішніми обставинами (наприклад, випадковим забрудненням рани), то смерть не може бути поставлена у вину особі, винній в заподіянні тяжкого тілесного ушкодження.

Судова практика вважає, що ч. 2 ст. 121 КК може бути застосована і в тому разі, коли смертельний наслідок, який перебував у причинному зв'язку з умисним тілесним ушкодженням, не був усунений лікарським втручанням, хоча й міг бути ним усунений, зокрема через несвоєчасне надання медичної допомоги, відсутність необхідних препаратів чи обладнання, лікарську помилку тощо. Для застоcування ч. 2 ст. 121 КК в цих випадках необхідним є також встановлення вини як до заподіяння тяжкого ушкодження, так і до смерті потерпілого. Щодо тяжкого тілесного ушкодження обов'язково повинна мати місце умисна вина у виді прямого чи непрямого умислу. Якщо смерть потерпілого була наслідком тяжкого тілесного ушкодження, заподіяного з необережності, відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК наставати не може. Частина 2 ст. 121 КК не охоплює випадки, коли винний в умисному тяжкому тілесному ушкодженні не передбачав можливості настання смерті і за обставинами справи не повинен був і не міг її передбачити. Випадкове спричинення смерті не може бути поставлене йому у вину [2].

Для встановлення причин смерті, тяжкості й характеру тілесних ушкоджень призначення експертизи є обов'язковим. При цьому слід враховувати, що визначення наявності ознак особливої жорстокості, мучення, мордування, катувания, знівечення обличчя є компетенцією суду. Встановлювати ж, чи є знівечення обличчя непоправним, необхідно за допомогою судово-медичної експертизи. Водночас треба мати на увазі, що висновки судово-медичних експертиз містять лише медичну оцінку наслідків злочинного діяння і саме в такому розумінні вони повинні оцінюватися судами при вирішенні питання про доведеність винуватості особи у злочині, обставин його вчинення та про його кримінально-правову кваліфікацію. Для з'ясування, чи вчинено діяння в стані сильного душевного хвилювання, суди мають призначати психолого-психіатричну експертизу [11].

РОЗДІЛ 2.

СКЛАД ЗЛОЧИНУ ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 121 КК УКРАЇНИ

2.1.  Об’єкт умисного тяжкого тілесного ушкодження

Вирішення питань кваліфікації злочину неможливо без дослідження його об'єкта. Правильне встановлення об'єкта злочинного посягання має важливе теоретичне та практичне значення. Воно сприяє з'ясуванню соціальної суті злочину, зокрема характеру і ступеня його суспільної небезпечності. Залежно від об'єкта злочинних посягань побудована Особлива частина КК. Юридичне значення об'єкта злочину полягає насамперед у тому, що він є обов'язковим елементом будь-якого складу злочину [6].

Взагалі, об'єкт злочину, як елемент складу злочину - це права і свободи громадянина, що охороняються кримінальним законом, проти яких спрямоване злочинне діяння і яким воно може заподіяти або заподіює шкоду.

Структурну основу об'єкта злочину утворюють суб'єкти прав і свобод, самі права і свободи, що їм належать, а також предмети, діючи на які винна особа посягає на ці права.

Під родовим (груповим) об'єктом злочинів розуміють сукупність прав і свобод громадянина, що порушуються при посяганні на конкретну сферу [3,7], які через це повинні охоронятися єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм [5].

Родовим об’єктом злочинів, що містяться у ІІ розділі Особливої частини КК є сукупність прав людини на життя, здоров’я, особисту (тілесну) недоторканість, на охорону здоров’я і медичну допомогу[3,35].

Найбільше значення як для правотворчої, так і для правозастосовної діяльності має безпосередній об'єкт злочину [5]. Під ним слід розуміти права і свободи громадянина, що порушуються вчиненням конкретного злочинного діяння [3,7], та які поставлені законодавцем під охорону певної статті Особливої частини КК і яким завдається шкоди злочином, що підпадає під ознаки конкретного складу злочину [5].

Безпосереднім об'єктом тілесного ушкодження є здоров'я людини.

Тілесні ушкодження – це порушення анатомічної цілості тканин, органів та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючи факторів – фізичних, хімічних, біологічних, психічних [3,41]. Будь-яке тілесне ушкодження незалежно від ступеня його тяжкості заподіює певну шкоду здоров'ю людини, а посягання злочинця на здоров’я порушує право людини на здоров’я.

Здоров'я звичайно прийнято визначати як нормальне функціонування тканин і органів тіла людини. Здоров'я людини може бути об'єктом тілесного ушкодження з моменту початку пологового процесу. Закон однаковою мірою охороняє здоров'я будь-якої людини незалежно від того, яким є це здоров'я фактично (здоров'я бездоганно здорової людини, здоров'я хворого, божевільного, людини, яка перебуває в безнадійному стані внаслідок травм, хвороби, тощо), а також незалежно від її моральних якостей, віку (немовляти, старого), службового становища тощо.

Тілесним ушкодженням є посягання на здоров'я іншої людини. Заподіяння самому собі тілесного ушкодження, навіть тяжкого, за загальним правилом не є злочином і тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, коли, порушуючи державні та суспільні інтереси, воно є засобом вчинення іншого злочину. Так, ухилення від військової служби, вчинене військовослужбовцем шляхом заподіяння собі тілесного ушкодження, містить склад злочину, передбаченого ст. 409 КК [2].

Отже, об'єктом злочину, передбаченого статтею 121 КК є право людини на здоров'я . Обов'язковою ознакою цього злочину є потерпілий. Ним може бути лише людина - громадянин України, особа без громадянства, іноземець. Предметом злочину є тіло особи, ушкоджуя яке злочинець посягає на здоров’я потерпілого, і тим самим порушує право людини на здоров’я. [7].

2.2. Види рецидиву злочинів

У літературі існують різні класифікації рецидиву. Так, виділяють рецидив менш тяжких і тяжких злочинів, рецидив умисних і необережних злочинів, рецидив однорідних і різнорідних злочинів тощо. Найбільш прийнятною є класифікація рецидиву за характером злочинів, кількістю судимостей, ступенем суспільної небезпечності. Саме з урахуванням цих ознак далі розглянемо види рецидиву.

Залежно від характеру злочинів, що входять у рецидив, він поділяється на такі два види:

1) Загальний рецидив

2) Спеціальний рецидив.

Загальний рецидив - це такий рецидив, у який входять різнорідні злочини, тобто не тотожні за родовим або безпосереднім об'єктом і ті, що мають різні форми вини. Це, наприклад, випадок, коли особа має судимість за заподіяння умисного тілесного ушкодження і протягом строку судимості вчиняє шахрайство, або коли особа, маючи судимість за крадіжку, вчиняє хуліганство тощо. Загальний рецидив не впливає на кваліфікацію злочину, але розглядається за п. 1 ст. 67 як обставина, яка обтяжує покарання.

Спеціальним називається рецидив, у який входять тотожні або однорідні злочини, тобто однакові за складом або такі, що мають тотожні або подібні безпосередні об'єкти і вчинені при одній і тій же формі вини. Наприклад, особа, раніше засуджена за хуліганство, знову вчиняє хуліганство або, маючи судимість за шахрайство, вчиняє крадіжку або вимагання.

Спеціальний рецидив є більш небезпечним, ніж рецидив загальний, у ньому найбільшою мірою виявляється антисоціальна спрямованість особи на вчинення нових злочинів. Саме спеціальний рецидив передбачений в окремих статтях Особливої частини як кваліфікуюча ознака злочинів.

Залежно від кількості судимостей рецидив поділяється на два види: простий і складний.

Простий рецидив є в тих випадках, коли особа має дві судимості. Наприклад, маючи судимість за крадіжку, особа вчиняє вимагання, за яке теж засуджується, крадіжку і хуліганство і т.п.

Складний, або багаторазовий, рецидив - це рецидив злочинів, при якому особа має три і більше судимості. Наприклад, три судимості за крадіжку або судимості за хуліганство, вимагання і крадіжку тощо.

Простий і складний рецидив можуть утворювати загальний або спеціальний рецидив або їх комбінації. Так, за наявності трьох судимостей за крадіжку маємо спеціальний і одночасно складний рецидив, за наявності судимостей за хуліганство, грабіж і крадіжку - сполучення в багаторазовому рецидиві рецидиву загального і спеціального.

За ступенем суспільної небезпечності виділяють пенітенціарний рецидив і рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів.

Пенітенціарний рецидив має місце там, де особа, яка була засуджена до позбавлення волі, знову вчиняє протягом строку судимості новий злочин, за який знову засуджується до позбавлення волі. Пенітенціарний рецидив відомий чинному законодавству. Великого значення надається пенітенціарному рецидиву при вирішенні питання про умовно-дострокове звільнення. Так, якщо для умовно-дострокового звільнення потрібно відбуття не менше половини строку покарання, призначеного вироком, то при пенітенціарному рецидиві - не менше двох третин цього строку. У пункті 2 ч. 3 ст. 81 КК передбачено, що умовно-дострокове звільнення може бути застосоване після відбуття не менше двох третин призначеного строку покарання до особи, що раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі. У таких ситуаціях особи, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, можуть бути умовно достроково звільнені на підставі п. 2 ч. 3 ст. 107 після фактичного відбуття не менше половини строку призначеного покарання, хоча за загальним правилом вони підлягають звільненню після фактичного відбуття не менше однієї третини цього строку. Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 81 особи, які були звільнені умовно-достроково і знову вчинили умисний злочин протягом невідбутої частини покарання підлягають умовно-достроковому звільненню після фактичного відбуття не менше трьох чвертей строку покарання. Неповнолітні в таких випадках повинні відбути не менше двох третин призначеного їм строку позбавлення волі (п. 3 ч. 3 ст. 107).

Рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів - це рецидив, при якому особа, маючи судимість за один з таких злочинів, знову вчиняє, незалежно від їх послідовності, новий такий же злочин. Такий рецидив впливає на кваліфікацію злочинів. Наприклад, особа, яка була раніше засуджена за розбій, і знову, до погашення судимості, засуджена за новий розбій або бандитизм, відповідає за ч. 2 ст. 187. Рецидив особливо тяжких злочинів при сукупності вироків дає можливість призначити остаточне покарання в межах до 25 років позбавлення волі.

РОЗДІЛ 3.

ПРАВОВІ НАСЛІДКИ РЕЦИДИВУ ЗЛОЧИНІВ

3.1. Правові наслідки рецидиву злочинів

Повторність, сукупність та рецидив злочинів враховуються при кваліфікації злочинів та призначенні покарання, при вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у випадках, передбачених цим Кодексом.

Ст. 35 встановлює випадки, коли повторність, сукупність та рецидив злочинів мають кримінально-правове значення. Ці види множинності злочинів враховуються при:

1) Кваліфікації злочинів;

Кваліфікація злочину - це кримінально-правова оцінка вчиненого діяння на підставі встановлення тотожності його ознак з ознаками відповідного складу злочину, визначеного відповідною нормою Особливої частини КК України, та правове закріплення цього у встановленій законом формі .

Кваліфікація злочинів - це кримінально-правова оцінка вчиненного діяння на підставі встановлення тотожності його ознак з ознаками відповідного складу злочину, визначеного відповідною нормою

Особливої частини КК України та правове закріплення цього у встановленій законом формі

У процесі кваліфікації злочинів:

1.Здійснюється кримінально-правова оцінка фактичних обставин справи

2.Проводиться об'єктивна і повна оцінка фактичних обставин скоєного злочину

3.Зіставляються обставини скоєного злочину з кримінально-правовою нормою

4.Кваліфікація злочинів є правовою підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності, застосування заходів процесуального впливу, пред'явлення обвинувачення, віддання до суду, призначення покарання та його виконання

Кваліфікація злочинів - це процес співвідношення ознак конкретного вчиненого діяння з моделлю злочину, якою є диспозиція норми, що визначає ознаки складу конкретного злочину. Це здійснюється з метою правильного застосування кримінального закону для вирішення завдань боротьби зі злочинністю.

Кваліфікація злочину - важливий елемент діяльності судових та правоохоронних органів, адвокатури.

Кваліфікація злочинів є правовою підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності, застосування заходів кримінально-процесуального впливу, пред'явлення обвинувачення, віддання до суду, призначення покарання та його виконання.

Теорією та практикою вироблені правила кваліфікації злочинів, основні з яких сформульовані М. Й. Коржанським і полягають у тому, що:

- всі фактичні ознаки скоєного повинні відповідати юридичним ознакам складу злочину;

- ознаки конкретного злочину повинні бути відмежовані, відокремлені від суміжних складів злочину;

- до скоєного злочину завжди повинна бути застосована та кримінально-правова норма, яка найбільш повно містить його ознаки;

- при конкуренції загальної та спеціальної норм застосовується спеціальна норма;

- кваліфікований склад злочину має перевагу перед основним складом;

- більш тяжка кваліфікуюча ознака має перевагу перед менш тяжкою і поглинає її;

- кожна наступна стадія завершення злочину поглинає попередню;

- умисел завжди поглинає необережність. Будь-яка вища форма вини поглинає нижчу;

- якщо один злочин є способом вчинення другого, складовою частиною його об'єктивної сторони, то перший з них поглинає другий.

- при конкуренції самостійної окремої норми і норми, яка передбачає відповідальність за співучасть в більш тяжкому злочині, застосовується норма про відповідальність за співучасть.

2)    Призначенні покарання;

3) Вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної відповідальності, а також від покарання у випадках, передбачених КК.

Наявність повторності, сукупності та рецидиву злочинів виключає звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі ст. ст. 45—48.

Наявність рецидиву у поєднанні із засудженням до позбавлення волі має своїм наслідком збільшення мінімальної частини покарання, яке винна особа має відбути для отримання можливості умовно-дострокового звільнення, до двох третин строку покарання, призначеного судом , та збільшення мінімальної частини покарання, яке винний має відбути для отримання можливості заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням, до половини строку покарання, призначеного судом

Наявність рецидиву, пов’язаного із вчиненням після умовно-дострокового звільнення і протягом невідбутої частини покарання нового умисного злочину, має наслідком збільшення мінімальної частини покарання, яке винна особа має відбути для отримання можливості умовно-дострокового звільнення, до трьох четвертих строку покарання, призначеного судом (п. З ч. З ст. 81), та збільшення мінімальної частини покарання, яке винний має відбути для отримання можливості заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням, до двох третин строку покарання, призначеного судом.

Збільшення мінімальних строків, що їх винний повинен відбути для отримання можливості умовно-дострокового звільнення, у деяких випадках рецидиву передбачається також і щодо осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років

За певних умов вчинення нового злочину, який разом з раніше вчиненим злочином (злочинами) становить повторність чи сукупність, призводить до переривання строку давності притягнення до кримінальної відповідальності {ч. З ст. 49) або ж строку давності виконання обвинувального вироку (ч. 4 ст. 80), внаслідок чого віддаляється можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності або від відбування покарання за раніше вчинений злочин.

3.2. Характеристика особи злочинця – рецидивіста

Розглянемо особливості особи рецидивіста. У соціальній і психологічній структурі особи рецидивіста відбуваються суттєві негативні зміни, зумовлені тим, що в основу його ціннісних позицій і пріоритетів покладено антисоціальну поведінку, що в багатьох випадках діаметрально протилежна поглядам законослухняних громадян.

До основних особливостей характеристики особи злочинця-рецидивіста належать такі:

1)  Становлення на злочинний шлях у неповнолітньому віці;

2)  Низький навіть порівняно з первинним злочинцем освітній рівень;

3)  Схильність до бродяжництва, що поєднується із злочинним гастролюванням;

4) Втрата сімейно-родинних зв'язків і контактів з незлочинним середовищем і навпаки, інтенсивний контакт із злочинним середовищем;

5) Втрата стійких позитивних життєвих орієнтирів і цінностей, небажання займатися соціальне корисною діяльністю, прагнення до аморальних миттєвих насолод (пияцтво, наркотики, проститутки, гра на гроші тощо);

6) Відвертий цинізм, відкидання загальнолюдських цінностей, прагнення додержуватись вимог злочинної субкультури (жаргон, татуювання, злочинна антимораль на основі агресивності, жорстокості, демонстративної психопатичної поведінки).

Більшість рецидивістів уперше стають на шлях злочинів у неповнолітньому віці або в перші роки після настання повноліття.

Існує залежність між віковим початком злочинної кар’єри і наступним рецидивом. Чим раніше неповнолітній стає на шлях вчинення злочинів, тим інтенсивнішою й небезпечною є його рецидивна діяльність згодом. Близько 70% рецидивістів вчинили свій перший злочин у віці до 18 років. Чим старший вік людини, що вперше вчиняє злочин, тим меншою є імовірність рецидиву. У зрілому віці ніхто не починає рецидивну біографію, а рецидивісти вчиняють переважно менш небезпечні злочини.

Питома вага жінок серед рецидивістів є у 3-5 разів меншою, аніж у чоловіків.У рецидивісток криміногенні якості проявляються гостріше, ніж у рецидивістів-чоловіків, що пов’язано з рівнем алкоголізації, багаторазовістю судимостей, втратою суспільно-корисних ат сімейних зв’язків, безпритульністю, моральною деградацією тощо. Громадська думка традиційно більш нетерпимо ставиться до засуджених жінок, аніж до засуджених чоловіків, що призводить до їх відчуження від загальноприйнятих побутових і трудових взаємин. доброзичливого людського спілкування.

Порівняно із злочинцями, які вчинили злочин вперше, типовою рисою рецидивістів є подальше ослаблення або повне припинення трудової діяльності. Понад 80% рецидивістів – це особи без визначеного роду занять.

За рівнем освіти серед рецидивістів більше осіб із початковою і незакінченою середньою освітою і найменше осіб з вищою освітою порівняно із злочинцями не рецидивістами. Частка осіб, які мають освіту вище 8 класів серед рецидивістів удвічі нижча, ніж серед осіб, які вперше вчинили злочин. Особи, які встали на шлях рецидиву, не бачать сенсу в підвищенні рівня культури, їх важко залучити до навчання в період відбування покарання.

Для емоційно-вольових характеристик особи рецидивіста типовими є різного ступеня: агресивність і жорстокість; нестриманість, неадекватність і примітивізм емоційних реакцій; авторитарність і завищена самооцінка; байдужість до переживань інших; схильність до помсти; вразливість.

У певної частини рецидивістів істотну роль у злочинній діяльності відіграє слабка воля та нездатність розірвати негативні зв’язки у злочинному середовищі. Патологія психіки, яка не виключає осудності, простежується в 15-20% рецидивістів, а у тих, хто вчинив вбивства – до 40%. Саме такими є найважливіші морально-психологічні особливості більшості рецидивістів в інтелектуальній, світоглядній і емоційно-вольовій сферах. При цьому стійкість зазначених чинників посилюється зі збільшенням кількості судимостей.

У кримінологічній літературі зустрічається така соціально-психологічна класифікація рецидивістів (що не базується на правових нормах, про які вже йшлося) на типи:

1) Антисоціальний — найнебезпечніший — свідомо протиставляє себе суспільству, абсолютизує злочинну "мораль";

2) Асоціальний — відсутня активна установка на протиставлення себе суспільству, характерні соціальна деградація,втрата соціальне корисних зв'язків, що штовхає на нові злочини;

3) Ситуативний — значну роль у поведінці відіграє конкретна життєва ситуація, антисоціальна установка не така активна, частіше це особи зі слабкими вольовими якостями, що не вміють керувати собою в конкретних умовах.

За ступенем суспільної небезпеки типи рецидивістів поділяють ще наступним чином:

- ситуативний;

- злісний;

- спеціальний (багаторазовий, який постійно підвищує свій професійний рівень);

- особливо злісний.

Ситуативному рецидивісту властиві слабка воля та нездатність розпоряджатися власною долею, відмовитися від злочинів. Через таку психологічну нестійкість криміногенна ситуація знову втягує його злочинну діяльність.

Тип злісного рецидивіста відрізняється за ознакою багаторазовості й особливо поширений серед молодих злочинців. На відміну від ситуативного рецидивіста, злісний свідомо обирає злочинну кар’єру, зневажаючи статус законослухняного громадянина, пишається судимостями і прагне посісти високе місце в ієрархічній градації злочинного середовища.

Багаторазовий рецидивіст (кримінально цілеспрямований тип), що спеціалізується на одному із видів злочинів, у перспективі може стати професіональним злочинцем. Такі рецидивісти частіше спеціалізуються на кишенькових крадіжках, торгових, фінансових. квартирних шахрайствах, фальшивомонетництві, крадіжках автотранспорту, останнім часом – замовних убивствах, участі у незаконному обігу наркотиків, зброї тощо.

Особливо злісний рецидивіст за кримінологічною характеристикою – це особа, яку було двічі і більше засуджено за умисні тяжкі й особливо тяжкі злочини. Саме при вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів рецидивісти в найвищому ступені виявляють риси особливо злісного рецидиву: культ насильства й жорстокості, авторитаризму та егоцентризму, ненависті до працівників правоохоронної системи та повне нехтування правовими нормами.

Додатково за за внутрішньо-психолологічною структурою особистості рецидивістів можна класифікувати на такі типи:

1)  нестійкий тип – особа, яка не в змозі визначитися з іншою лінією поведінки, крім злочинної.

2) маніакальний тип – особа, яка вчиняє злочини знову й знову внаслідок психопатологічних процесів.

3) Маргінальний тип – суспільно занедбана особа, яка перебуває в алкогольній чи наркотичній залежності, не має сім’ї, житла, роботи тощо.

ВИСНОВКИ

Отже, дослідивши тему, можна зробити наступні висновки:

1) Рецидив - це вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин.

2) Ознаки рецидиву:

1.Рецидив має місце там, де особою вчинено два або більше самостійних і тільки умисних злочини;

2.При рецидиві кожен з вчинених злочинів утворює собою одиничний злочин (різні його види);

3.Злочини, що створюють рецидив, обов'язково віддалені один від одного певним проміжком часу, іноді дуже тривалим (так званий рецидив, віддалений у часі).

4.Особа,що вчиняє рецидив, повинна мати судимість.

3) Кримінальне право особливу увагу приділяє легальному рецидиву, під яким розуміється скоєння нового умисного злочину особою, яка має непогашену або не зняту судимість за умисний злочин.

Легальний рецидив поділяється на загальний, спеціальний і особливо небезпечний.

Загальний рецидив ~ це скоєння нового умисного злочину особою, що мас судимість за умисний злочин.

Спеціальний рецидив - це скоєння нового тотожного або однорідного злочину особою, яка має судимість за такий злочин.

Особливо небезпечний рецидив - це скоєння особою нового умисного злочину особою. Особливо не6езпечний рецидив може бути кваліфікаційною ознакою злочину у випадках, спеціально передбачених статтями Особливої чистини КК України.

Цей вид рецидиву впливає на індивідуалізацію відповідальності (ст. 97), тягне особливий порядок призначення судом покарання (ст.81), особливий порядок відбуття покарання у вигляді позбавлення волі і звільнення від нього (ст 63, 81), не перерву перебігу строку давності (ст.80, 89).

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Яковлев A.M. Борьба с рецидивной преступностью. — М., 1964; Б ы т к о Ю.И. Понятие рецидива преступлений. — Саратов, 1978; Зелинский А.Ф. Рецидив преступлений (Структура, связи, прогнозирование). — Харьков, 1980; П а н ь к о К.А. Вопросы общей теории рецидива в советском уголовном праве. — Воронеж, 1988 та ін.

2. Б ы т к о Ю.И. Учение о рецидиве преступлений в российском уголовном праве: история и современность: Автореф. дис. док. юрид. наук. — Н.Новгород, 1998. — С. 10.

3. Большая советская энциклопедия. — Третье изд. — М., 1973. — Т. ГЗ. — С. 94.

4. Б ы т к о Ю.И. Понятие рецидива преступлений. — С. 30.

5. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях. — М., 1995.

6. . Немировский Э.Я. Привычная и профессиональная преступность и новый УК / Изучение преступности и пенитенциарная практика. — Вып. 2. — Одесса, 1928. — С. 106.

7. Кримінальний Кодекс України від 5 квітня 2001 року

8. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред.М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. -К.: Каннон, А.С.К. -2001.

9. Постанова Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» від 1 квітня 1994 р.

10. Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень від 17 січня 1995 р.

 11. Практика судів України в кримінальних справах. 1993–1995. – К., 1995.

 12. Гриневич В. Практичні аспекти відмежування тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть, від вбивства через необережність // Юридичний журнал. -№3. -2005.

 13. Кримінальна відповідальність за вбивство через необережність: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.08 [Електронний ресурс] / О.В. Гороховська; НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. — К., 2003. — 18 с.

14. Кримiнальне право України : Особлива частина : Пiдручник / За ред. М.I. Бажанова та iн. - 2-ге вид. - К. : Юрiнком Iнтер, 2005. - 543 с.

15. Кузнєцов В. О. Кримiнальне право України : Загальна та Особлива частини : навч. посiбник для студентiв вузiв / [В. О. Кузнєцов, М. П. Стрельбицький, В. К. Гiжевський]. - К. : Iстина, 2005. - 379 с.

16. Селецький, Станiслав Iванович. Кримiнальне право України : особлива частина : навч. посiб. для студ. юрид. вузiв i юрид. ф-тiв / С. I. Селецький. - К. : Центр учбової л-ри, 2007. - 503 с.

17. Хохлова I. В. Кримiнальне право України : Особлива частина : навч. посiб. / I. В. Хохлова, О. П. Шем'яков. - К. : Центр навч. л-ри, 2006. -688с. 12. Фрiс, Павло Львович. Кримiнальне право України : Загальна частина : / П. Л. Фрiс. - К. : Центр навч. л-ри, 2004. - 360 с

18. Таганцев Н.С. О повтореній преступленій. — СПб., 1867. — С. 61.

19. Сергевский Н.Д. Русское уголовное право (пособіе къ лекшямъ). — СПб., 1911. — С. 366-367.

20. Познишеъ СВ. Основнія начала науки уголовнаго права. Общая часть уголовнаго права. - М., 1992. - С. 630-631.

21. Кистяковскій А.Ф. Элементарный учебникъ общаго уголовнаго права съ подробнымъ изложеніемь началъ русскаго уголовнаго законодательства. — Кіевь, 1891. — С. 608.

22. П.Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекцій. Часть Общая. — Т. II. — СПб., 1902. — С. 1361-1363; Г е р н е т М.Н. Избранные произведения. — М., 1974. — С. 551 та ін.

23. К у ф а е в В. Рецидивисты (повторно обвиняемые) / Преступный мир Москвы. — М., 1924. — С. 102.

24. Гродзинский М.М. Рецидив и привычная преступность // Право и жизнь. — Кн. 5, 6. - М., 1923. - С. 50-68.

Додаток А

ОЗНАКИ РЕЦИДИВУ ЗЛОЧИНІВ

[pic 1]

Додаток Б

ВИДИ РЕЦИДИВУ ЗЛОЧИНІВ

[pic 2]