Аналіз п’яти розділів книги Ніка Дейвіса «Новини пласкої землі»

Нік Дейвіс «Новини пласкої землі»

Британець Нік Дейвіс належить до старої школи журналістики The Guardian, в якій над одним матеріалом можна було працювати тижнями, а редакція могла собі дозволити утримувати вузькопрофільних фахівців. Дейвіс понад тридцять років пропрацював у провідних британських газетах, серед яких «Гардіан», «Лондон Дейлі Ньюз» та «Обсервер», що знайшло свій відбиток у спрямованості в публіцистиці на дослідження в основному британської медіа-сфери.

У своїх книжках «Новини пласкої Землі» (2008) та «Hack Attack» (2014) він дослідив та описав масштаби змін середини нульових, коли журналістика, на його думку, повільно перетворювалася на «дурналістику» («churnalism»), засновану на переписуванні піар-матеріалів та позбавлену етичних, а деколи й правових норм.

Книга «Новини пласкої Землі» писалась 15 років тому, коли швидкі медіа ще не відігравали визначної ролі як засобу масової інформації, в часи, коли журналістика не була настільки обмеженою часовими рамками, в часи, коли основними джерелами інформації ще не були смартфони. Проте автору вдалося не тільки проаналізувати вже існуючі на момент написання книги проблеми журналістики, а й передбачити зміни, які відбулися за минулі 15 років.

Пролог присвячено як екскурсу читача в історію самого журналіста, зокрема, мотивам вибору професії, а також мотивам, які спонукали його розпочати роботу над даною книгою – трансформації журналістики в «брехню, перекручування та пропаганду, створені індустрією, яка повинна служити істині». Автор доходить висновку, що журналістам занадто часто не вдається говорити правду. «Безжальність журналістських реалій полягає в тому, що вся наша робота обмежена дедлайнами і ми ніколи не почуваємось вільними, щоб помандрувати в пошуках необхідних доказів так далеко, як це потрібно». Більше того, автор наголошує, що велика кількість журналістів просто не бажають говорити правду: «ідеться про тих нечесних суб’єктів, банальних покидьків, які дискредитують всю нашу професію».

«Завдання журналістів - говорити правду» - цими словами журналіста «Нової газети» Ганни Політковської, винесеними в епіграф, Дейвіс відкриває перший розділ книги. Чому ж тоді вони не роблять цього? Адже ніхто не наказує їм писати неправду? Проста річ — журналісти найчастіше самі не знають, де правда.

Професіонал у кожній сфері, коли читає про неї статтю в газеті, легко знайде щонайменше кілька помилок. А журналісти пишуть про все на світі, на будь-яку тематику. Отже, можна зробити висновок, що все надруковане в газетах — частково невірно. «Сьогодні більшість журналістів не знають, про що говорять. Їхні повідомлення можуть бути правдою, можуть виявитися невірними — вони не знають». «Чому професія журналіста втратила свою основну функцію? — запитує автор. - Чому пошук правди перетворився на виробництво брехні?».

Хтось колись повідомив: Земля пласка. Сьогодні кожен школяр знає, що це не так. Проте і досі ми отримуємо новини із пласкої Землі. Часто це відображає недовіру до офіційних урядових ресурсів. І це, мабуть, «провина урядів, що вони надто часто вдаються до брехні, тому люди навчилися не довіряти їм». Відтак, люди доволі часто вірять у те, що зручно.

Журналістика без перевірки - як людський організм без імунної системи. Відомості необхідно перевіряти – це ази професії. Але щось змінилося, і імунна система впала у колапс. Дивно, але журналісти перестали перевіряти інформацію, яку розповсюджують по всій планеті. Власне, редакції від них на це й не чекають.

Неминуча реальність журналістики — необхідність здати матеріал до визначеного дедлайну, що не дає можливості всебічно дослідити справу. Але автор наводить приклад, коли журналісти мали кілька років, щоб розібратися в проблемі, але просто цього не робили.

Перший розділ носить назву «Баг, який з’їв світ» і присвячений