Історія розвитку фізіології

1. Історія розвитку фізіології

Вперше термін «фізіологія» з'явився 1542 році в праці французького лікаря Жана Фернеля в значенні «Розділ медицини про функцію органів». Фізіологія – це наука про об’єктивні закономірності функцій організму та його структурних елементів і систем у їх взаємозв’язку та у взаємодії організму з навколишнім середовищем. Розвиток фізіології здебільшого визначався досягненнями анатомії та інших природничих наук.

Родоначальником експериментальної фізіології є знаменитий англійський лікар Уільям Гарвей (1578-1657), який описав роботу серця, мале і велике кола кровообігу у його праці під назвою «Анатомічне дослідження про рух серця і крові у тварин» в 1628р., що стало поштовхом для розвитку експериментального методу у фізіології.

Протягом 18-19 століть фізіологія розвивалась дуже повільно. Серед фундаментальних робіт у цей період можна виділити такі праці, як відкриття
Р. Декартом (1596-1650) принципу рефлекторної діяльності нервової системи, вимірювання величини кров’яного тиску (Хелс), закон збереження матерії
(М.В. Ломоносов), відкриття кисню, спільності процесів горіння і газообміну, відкриття «тваринної електрики» - здатність живих тканин генерувати електричні потенціали (Гальвані).

Інтенсивний розвиток фізіології почався у 19 столітті. На початку століття англієць Ч. Белл (1774-1842) і француз Ф. Мажанді (1783-1855) незалежно один від одного виявили, що доцентрові (чутливі) і відцентрові нервові волокна існують роздільно. Ч. Белл виявив чутливість м’язів і стверджував існування нервового, рефлекторного кільця між мозком і скелетним м’язом. Ф. Мажанді довів вплив нервової системи на регуляцію обміну речовин в органах і тканинах – трофічну функцію нервової системи.

В середині 19 століття прогресу фізіології сприяли наступні відкриття в науці: 1) закон збереження енергії Р. Майєра і Г. Гельмгольца; 2) походження видів
Ч. Дарвіна; 3) клітинна будова організмів Т. Шванн, М. Шлейден, Р. Вірхов.

Експериментальний напрямок у фізіології продовжив німецький вчений
І. Мюллер (1801-1858). Його праці присвячені фізіології ЦНС і органів чуття, порівняльній анатомії, питанням ембріонального та постембріонального розвитку. У 1847 році К. Людвіг уперше застосував кімограф і ртутний манометр для запису кров’яного тиску. Разом з В.Ф. Овсянніковим він виявив у довгастому мозку наявність судинорухового центру, а з І.Ф. Ціоном відкрив депресорний нерв у 1866р. Людвіг уперше застосував штучний кровообіг для дослідження ізольованих органів і запропонував фізичну теорію утворення лімфи. Він є також автором фізичної теорії сечоутворення 1846р.

Герман Гельмгольц (1821-1894), німецький фізіолог, дав математичне обґрунтування закону збереження енергії в 1847р. і показав його прояв у живих організмах. Також він створив модель вуха, описав функцію кортієвого органа, розробив фізичну теорію фонації. У дослідженнях з фізіології зору розробив способи визначення кривизни оптичних структур ока. Вивчав процеси теплоутворення у м’язах та вперше виміряв швидкість поширення збудження по нерву людини.

Рудольф Гейденгайн (1834-1897) – німецький фізіолог і гістолог. Основні роботи присвячені обміну речовин, процесам виділення і всмоктування, гістології нирок, шлунку, темповому балансу організму, виявив закономірності секретної функції шлункових залоз.

Еміль Дюбуа-Реймон (1818-1896) – німецький фізіолог. У 1842р. опублікував роботу з вивчення «тваринної електрики» у м’язах, нервах, залозах, сітківці ока, інших тканинах. Одним із перших сформулював молекулярну теорію біопотенціалів. Його вважають фундатором нервово-м’язової фізіології.

Клод Бернар (1813-1878), видатний французький фізіолог, основоположник експериментальної медицини й ендокринології. Він вперше встановив значення функції підшлункової залози, глікогеноутворюючої функції печінки та її роль у регулюванні цукру в крові. Концепція К. Бернера про сталість внутрішнього середовища в сучасній медицині є основою вчення про гомеостаз.