Світ є моїм уявленням

«Світ є моїм уявленням». Світ є власним уявленням. Це істина для кожної живої істоти, що вміє і може пізнавати. А так як людина може звести істину до рефлексивно-абстрактної свідомості, в неї з’являється філософський погляд. Стає зрозуміло, що людина не знає ні сонця, ні землі, а знає тільки око, що може бачить сонце, руку, яка може сприймати землю. А навколишній світ, взагалі, являється уявленням. Виходячи з цього, не існує істини більшої, ніж та, яка менш потребує доказу. Весь світ є об’єктом відносно суб’єкта, тобто уявленням. Світ є уявлення. Світ неймовірний. Існує власне уявлення, власна ідея, власне світосприйняття, отже якщо особистість організована інакше, то і світ буде інакшим для певної особи. Як реальність - світ існує окремо від думок і почуттів, як щось незбагнене – він напряму залежить від суб’єкта, що сприймає його через себе. Але в той же час за нашим сприйняттям світу є інша вища реальність, що зовсім не залежить від нашого сприйняття світу, вона унікальна. Суб’єкт не може відокремитись від свого світосприйняття і сприймати світ через іншу призму, але в той же час саме існування світ накладає певний відбиток. В той же час уявлення про самого себе дає людині розуміння відмінності від себе.

Тобто, виходячи з вище вказаного, існує два світи. Один існує в нашій уяві (не об’єктивно), інший є світом небаченої сутності.

В самосвідомості особистість одночасно виступає і об’єктом, і суб’єктом власної думки, це подібно до уявлення об’єкту думки інших. Людина усвідомлює і ототожнює себе об’єктом у числі інших об’єктів. Тобто, суб’єкт є об’єктом. Автор стверджує, що «об’єкт є теж, що і я», сутність об’єктивного світу аналогічна з сутністю людини. Головне лише правильно визначити, що саме є дійсно суттєве.

А основним і суттєвим в нас є воля, а думка лише другорядною чи, вірніше сказати, похідною. І хоч воля створила інтелект людини для пізнання законів світу і пристосування до життя в ньому, людина все одно залишилась рабом волі. Проте саме воля змушує людину жити попри будь-яке людське існування.

Людство – це і є воля за своєю сутністю, і світ у свій сутності є воля, що приймає реальну оболонку. Тіло особистості продуктом волі, власним баченням буття, що зуміло стати видимим. А яке людське тіло, такі ж і об’єкти, що можуть бути сприйняті за допомогою нього.

Волею можна назвати невидиме ядро оболонки життя, а уявленням  - об’єктивний прояв волі. Воля є до певної міри невідчутна матерія, до якої неможливо застосувати ні час (минулий чи майбутній), ні простір, ні число. Вона є єдиною світовою волею.

Воля дає силу усім живим істотам, диктуючи власні закони, які світ не може порушити або знехтувати ними. Воля як початок існування буття з одного боку є чистою, зовсім не пов’язаною з інтелектом, а з іншого боку вона свідома (свобода волі). В цьому випадку воля є мотивом. Так, наприклад, дії людини (підняття руки тощо) є фактом мотивованої волі. Воля в житті людини є безперервною, вона невтомна, на відміну від тіла чи духу, що потребують періодичного спокою. Воля в тілі людини діє і в утвореному, а також вона може утворити його і організувати.

Спостерігаючи за життям тварин, здається, що їх спосіб життя залежить від їх організації. Але при детальному спостереженні, ми можемо бачити, що тварини намагаються користуватись органами, яких ще не мають (козенята намагаються махати головою, хоча роги ще не виросли). Отже, воля є початком, з якого формується розвиток усього в світі. В природі безліч прикладів цього: тварини, що не бажають боротись мають спритні ноги для втечі, а інші, навпаки, мають ікла чи кігті для нападу. У цих випадках двигуном всього є воля, вірніше воля до життя. Коли природнього захисту недостатньо, воля дає розум (як у людини), завдяки якому вона шукає шляхи оборони.

У рослинному світі можна спостерігати ту ж історію, хоч і не таку явну. Дерево, що прагне світла росте вгору, якщо не знаходить його – в іншому напрямку.

Отже, і в тваринному, і рослинному світі все зводиться до волі. Така елементарна воля називається збудливістю. Мотив, викликаний збудженням, змушує волю діяти.  

Прагнення людини до пізнання з’являється завдяки вимогам волі. Більш того страждання є невід’ємною частиною прагнень (біль – це реакція на несправджені бажання, а задоволення – короткочасна відсутність болю). Отже, бажане не збувається, а те що збулося викреслюється новими нездійсненними бажаннями.