Я – козацького роду

Я – козацького роду

День видався погожим: степове різнотрав’я поглинало сонячне тепло і випромінювало неймовірні пахощі, на горбках ріс духмяний чебрець, купками роїлись та квітли васильки, терпко пахнув деревій, ковила засліплювала своїм шовковим блиском. Та не радувала ця краса трьох побратимів-козаків, що відірвались від загону запорожців і заблукали. Крутобокі балки й рівчаки, прикриті лісом, перерізували їхній шлях. Що далі йшли козаки, то важче ставало йти. Перед сміливцями з трави піднімалися перепілки, відлітали убік, а потім стрімко падали у траву. Здавалося, що ніякої битви не було, що один з їхніх товаришів не був тяжко поранений. Ніхто не думав, що славний гетьман Мазепа програє російському царю вирішальну битву під Полтавою, і їм, безстрашним запорожцям Костя Гордієнка, доведеться крадькома пробиратися своїм же степом, боячись розправи всесильного Петра І. До того ж, наймолодшого з них, Івана Головка, тяжко поранено в живіт. Неспокій поселився у душах козаків: куди життя своє повернути? Вони тепер зрадники, українцям забороняється спілкуватися з ними, жити на території бусурманів неможливо і, скоріше за все, на переправі їх чекають російські драгуни, а далі – страта або заслання до Сибіру. Такі невеселі думки поглинули наших мандрівників.

- Чи живуть тут люди? Стільки днів ідемо, а жодного поселення немає, – сказав Петро Говоруха, який отримав своє прізвисько за надмірну для козака говірливість.

- І це досить дивно. Поглянь: непримітний глибокий ярок із дзюркотливим джерельцем, зі смачною водою, неподалік поросла очеретом річечка, на лівому березі якої густий ліс. Кращого місця не знайти, – відповів найстарший і найповажніший із цієї трійці Тарас Козинець.

- Згоден! Літо збіжить швидко, попереду осінь. Та й Івана виснажує важкий шлях. Довго він не протримається.

Вечоріло. З неба безліччю ясних очей виглянули веселі зірки. Товариші зупинились на нічліг.

- Хоч би чим напузитися, – бадьоро сказав невгамовний Говоруха, – наколочу такого-сякого кулешику – і вже ситі. Степовий куліш – то найкраща їжа.

- От би ще хліба, сала, риби сушеної, – додав Тарас Козинець.

- Нічого, обживемося на новому місці – то все й буде, – вигукнув Говоруха.

- Давно хотів запитати у тебе, Іване. Чи не ображаєшся на мене за те, що дав тобі таке прізвисько?

- Хоч не красне прізвисько, проте власне. Важливіше залишити після себе добрі справи. Нове ім’я – нова доля.