Розвиток техніки i природознавства у Київській Pyci

Лекцiя 6. Розвиток техніки i природознавства

у Київській Pyci (2 год.)

План

1. Техніка ремесла у східних слов’ян. Розвиток будівництва.

2. Основні сiльськогосподарськi знаряддя. Агротехніка.

3. Розвиток військової техніки.

4. Природничо-науковi знання. Освіта, писемність, книжкова справа.

1. Найдавніший період історії слов’ян сягає бронзового (друга половина ІІ тис. до н.е.) i раннього залізного (І тис. до н.е.) віків. Їхньою прабатьківщиною бiльшiсть вчених вважає територію між Віслою, Балтійським морем, середнім Дніпром, Бугом, Дністром та пiвнiчними схилами Карпат. У ході великої мiграцiї (ІІІ-ІV ст. н.е.) остаточно закріпився поділ слов’ян на західних, східних i південних. Схiднi слов’яни - анти, безпосереднi предки українцiв, займали фактично цiлу територiю сучасної України (вiд Полiсся до Чорного моря i вiд Карпат до Дону). Вони створили державу, яка проіснувала впродовж IV – VІ ст. i загинула пiд ударами аварів. На зміну їй прийшли східнослов’янські племiннi об’єднання (союзи), з яких i постала така могутня держава, як Київська Русь (IX-XІІ ст.). Спадкоємницею останньої на наших землях стала Галицько-Волинська держава (ХІІ - середина XIV ст.). У цих хронологічних рамках в межах території сучасної України поведемо мову про розвиток техніки i природничо-наукових знань.

Зазначимо, що існування Антської держави збігається iз черняхівською культурою (така назва пішла від того, що перші пам’ятки знайдено у с. Черняхiв на Київщині). Археологiчнi дослідження вказують на зростання обсягів виробництва заліза у середині І тис. н.е., що спричинило органiзацiю великих масштабних центрів залізовидобування. Вони вимагали об’єднання у виробничий колектив декількох iндивiдуальних родин металургів ремiсникiв, а залiзоробнi майстерні влаштовували практично у кожному поселенні. Зріст обсягів виробництва заліза можна пояснити тим, що збільшувалися власнi потреби у залiзi та залізних виробах, а також торговельно-обмiнною дiяльнiстю iз сусідніми, південними племенами.

Взагалі залізоробне ремесло займало провідне мicце серед інших ремесел антів. Відомо понад 57 найменувань різних виробів із заліза. Окремі речі виготовлялися за допомогою термічної обробки, зварювання та інших способів. Широко практикувалися вироби iз сталi. Як сировину для залiзоробного виробництва використовували мiсцевi болотні руди, бурий залiзняк. Спочатку випалювали залізну руду в агломераційних печах з метою її збагачення для поліпшення металургійних властивостей. Потiм плавили цю руду у горнах iз штучним нагнітанням повiтpя з метою відновлення заліза. Агломерацiйнi печі та горни являли собою глинобитні споруди конусоподібної  форми висотою до 0,62 м. Перші мали діаметр основи до 1,4 м, другі - 40-45 см. Для завантаження у горно залізної руди i деревного вугiлля служив отвір вгору, в стінках робились невеликі отвори для нагнітання повітря за допомогою міхів через спецiальнi глиняні трубки - сопла. Внизу передньої стінки горнів  знаходились челюсті, через які виймали з горнів залізну крицю. Горни були двох типів - дещо заглиблені у землю i наземні. Як показали археологiчнi розкопки у Гайвороні на Південному Бузі металургійний центр складався із чотирьох агломераційних печей i 21 горна. У цих горнах могло бути виплавлено загалом близько 400 кг кричного залiза або близько 200 кг ковальського залiза. Це була досить значна кiлькiсть металу, розрахованого на потреби кількох поселень.

Успiхи залiзоробного виробництва обумовили технiчне оснащення iнших галузей господарства.

Для випалювання посуду антські майстри використовували спецiальнi гончарні горни, що мали двоярусну конструкцію. У верхній камері випалювали посуд, у нижній здійснювали пiдiгрiв. Між ними була глиняна перегородка iз продувами - люфтами. В одному такому горні одночасно можна було випалювати 100-150 посудин середнього розмiру.

Виготовляли посуд спочатку на ручному гончарному крузi, що являв собою дерев’яний диск, який обертався на нерухомiй вертикальнiй oci i приводився в рух лiвою рукою майстра, а згодом почали застосовувати досконалiше ножне колесо, що складалося iз двох дисків, з’єднаних рухомою вiссю. Нижнiй диск приводився у рух ногами, руки гончара лишалися вільними для формування посудини на верхньому диску. За день на такому крузі майстер міг виготовити до 180 посудин. Такі технiчнi новинки дали змогу забезпечити посудом не тільки свою, але й сусiдськi общини. Взагалі гончарне ремесло стало першою механізованою галуззю господарства, першим кроком на шляху до сучасного масового промислового виробництва.