Морфологiчна характеристика основних засобiв вираження iмператива в Украiнськiй мовi

А.В.Попова

Донецький національний університет імені Василя Стуса

(Науковий керівник – асистент К.О. Бортун)

МОРФОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ ВИРАЖЕННЯ ІМПЕРАТИВА В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Актуальність даної теми зумовлюється активним вивченням імператива сучасними лінгвістами. Питання щодо наказового способу досі залишається дискусійними, тому кожна нова розвідка  допоможе поглибити вивчення цієї граматичної категорії.

Мета статті –  проаналізувати основні засоби вираження імператива в українській граматиці. Мета роботи передбачає виконання таких завдань:              1) проаналізувати засоби вираження імператива та особливості його  утворення; 2) розкрити  характер транспозицiï  імператива; 3) виокремити функції наказового способу у висловленні.

Виклад основного матеріалу. Наказовий спосіб, або імператив – грамема, що означає імперативну дію, яка виражає волевиявлення мовця, спонукання у формі наказу, заклику, побажання, поради, прохання, вимоги, пропонування. Це ірреальна дія, що, з погляду мовця, має відбутися

[3, C.194].

Імператив у сучасному мовознавстві часто ототожнюється з наказовим способом дієслова (імператив ↔ наказовий спосіб), а поняття «імперативні речення» – з поняттям «спонукальні» тобто імперативними називаються такі речення, «які виражають різні форми волевиявлення, від прохання чи застереження до категоричного наказу. Вони являють собою тип речень, що об’єднуються загальним значенням волевиявлення мовця, впливу на співбесідника, спонукання його до дії. Такі висловлення можуть означати наказ чи розпорядження, вимогу, запрошення,заклик, прохання, пораду, роз’яснення, побажання, заохочення,заклик, зосередження уваги» [5, с.283].

         Л.В.Бережан акцентує свою увагу на імперативних висловленнях і подає таке визначення: «Імперативними називаємо такі прямоспонукальні речення, які виражають категоричний наказ, категоричну вимогу або категоричну заборону виконати чи виконувати певну дію» [1, C.119].

         Інтерес до проблеми імператива виявили також і інші лінгвісти, наприклад, такі як К. Аксаков, Ф. Буслаєв, М. Некрасов, Г. Павський. З середини XX ст. з’являються російські вчені, котрі активно вивчають місце імператива в граматичному ладі мови, наприклад, В.Виноградов, В.Храковський та ін.

Дієслова наказового способу мають форму 2-ї та 3-ї особи однини,1-ї, 2-ї та 3-ї особи множини. 1-ша особа однини у наказовому способі не вживається, бо імператив адресований співрозмовнику (слухачеві), а не мовцеві.

Парадигму наказового способу, якому не властива категорія часу, становлять прості (синтетичні) і складені (аналітичні) форми, що утворюються від основи теперішнього часу (для дієслів недоконаного виду) і теперішнього — майбутнього часу (для діє слів доконаного виду). До простих належать форми другої особи однини і першої та другої особи множини, до складних — форми третьої особи однини і множини.

                                               Табл.1

Деякі дієслова за своєю семантикою не можуть мати значення наказового способу стосовно 2-ї особи, наприклад: бачити, чути, гнити.

Категоричність  наказового способу особливо підкреслюється вживанням замість форм наказового способу інфінітивної форми, наприклад: -Римського прокуратора називати - ігемон. Інших слів не говорити. Стояти рівно. Ти зрозумів мене, чи вдарити тебе? (М.Булгаков)