Казка про примхливу дівчинку Даринку

Казка про примхливу дівчинку Даринку

В одному місті, а може і селі, великому чи не дуже, жила сім’я. У подружжя була донечка і звали її Даринкою.  Даринка не  знала та й не хотіла знати слів «хочу», «так треба», «буду», «потрібно». На все вона відповідала: «Ні! Не буду! Не хочу!» .

Ось і цього разу збираючись на прогулянку на вулицю, Даринка не хотіла вдягатися, а сіла на стільчик та почала капризувати: « не одягнуся», «не піду», «не хочу», «мені важко»…  Можливо так би було і далі, як би не сталася з Даринкою одна пригода.

Було це взимку. Снігу накидало по самі паркани, мороз тріщав, аж іскри сипалися, наближалася пора Нового Року.

Даринка лежала в своєму ліжку і мріяла про подарунок, який їй мав принести Дід Мороз. Вона так замріялася, що вже просто не змогла заснути, хоч була і пізня пора. І тут у вікні вона побачила яскраве світло, що навіть на такій відстані засліплювало очі. Даринка зіскочила з ліжка і підбігла до вікна, там вона побачила яскраву, велику зірку, що лежала просто в купі снігу на подвір’ї. Дівчинка швиденько накинула сяк-так на себе одяг, адже добре сама вдягатися вона не вміла, а вчитися не хотіла. Батьки вже давно спали і не почули, як донька вислизнула на вулицю.

Через кілька хвилин Дарина була вже біля знахідки. І тільки вона простягла руки, щоб взяти зірку, як вона заговорила людським голосом.

• Даринко, допоможи мені.

Дівчина завмерла, вона навіть злякалася трішки, адже як зірки можуть говорити та ще й знають моє ім’я. – Дивина, подумала Даринка, а в голос запитала.

• Ти звідки знаєш як мене звати?
• Я все знаю, - відповіла зірка.

Адже я стежу за тобою з неба і все про тебе знаю, знаю яка ти неслухняна та примхлива.

• Ні, це не так, - розсердилася дівчинка.

Їй було неприємно чути таке про себе, адже вона вважала, себе найкращою і найвихованішою дитиною у світі, а всі на неї наговорюють, а тут ще й це, невідомо що, буде їй таке говорити. Даринка, образившись вже збиралася йти, коли зірка знову заговорила до неї.