Життя та творчість Миколи Вороного

    РЕФЕРАТ

                                  на тему :

    « Життя та творчість Миколи Вороного »

МИКОЛА ВОРОНИЙ

(6 грудня 1871 – 7 червня 1938)

     Микола Кіндратович Вороний (псевдонім і криптонім — Арлекін, Віщий Олег, Homo, Sirius, Кіндратович, Микольчик) - український поет, театрознавець, перекладач, режисер, актор, громадський і політичний діяч. Народився 6 грудня 1871р. у сім'ї ремісника на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська область).

     Малописьменний, але заповзятий батько — Кіндратій Павлович Вороний -  походив з родини кріпаків, але власною кмітливістю, щоденною важкою працею здобув собі селянську волю, а згодом – навіть статус міщанина. Мати майбутнього поета - Олімпіада (Ольга) Дмитрівна Колачинська -  була з роду знаного діяча української освіти XVII-XVIII століття, ректора (1697-1702) Києво-Могилянської академії Прокопа Колачинського, котрий став вірним виконувачем сміливих освітніх планів гетьмана Івана Мазепи.

«Колосальний вплив на мою душу мала мати – своїми казками, оповіданнями про війну, особливо ж піснями (і тепер не можу без сліз згадувати “Ой ішов козак з Дону”), які співала вона з незвичайною чулістю і сльозами. Мати ж навчила мене і перших початків грамоти».

     Дід Миколки за материнською лінією, Павло Денисович, служив в уланах, тому й вуличне прізвище родини було Улани, точніше – Уланенки. Бойовими орденами на грудях дід Павло не хизував. Попри те, що чверть століття вірою і правдою він служив російському царю. Та кар’єрою нащадок гайдамаків не спокусився, рідної мови не зрікся, а до останнього подиху залишався знавцем солов’їної, справжнім її поціновувачем і “прожив майже сто років на степових просторах півдня України”.

     Коли малому виповнилося півроку, родина переїхала на Слобожанщину. Замешкали вони в передмісті Харкова – на Гончарівці, на Холодній горі. Аби прогодувати сім’ю, батько днями пропадав у комерції, а мати, залишаючись удома, вчила Миколку грамоті. В малого саме вона перелила національну свідомість, дбайливо виплекала любов до рідної культури. І це, зважте, у начебто російськомовному Харкові! Тому із дошкільного віку Микола Вороний по пам’яті читав “Катерину” Тараса Шевченка – не уривок, а всю поему: на півтисячі рядків.

     У сім років кмітливий хлопчина пішов до місцевої школи на Гончарівці.  Дивне то місце було – напівсільське, напівміське, та й середовище не схильне до науки: ремісники, повії, волоцюги. Мусив мати характер, аби у середовищі люмпен-пролетаріату не забувати батьківську науку виживання, матусину  освіту і духмянощі, духмянощі отого степового полину, що від будь-якої       чортівні українця береже. Перші поневіряння син дрібного торговця витримав. Далі розуму набиратися батько послав до Харківського реального училища, збудованого 1886 р. на території колишньої садиби колезького радника Якова Петіна на Таганрозькій дорозі (нині – вул. Плеханівська, 4); її тоді навіть у місті називали Петинською.

* * * * *

     У пошуках кращої долі родина переїхала до Ростова-на-Дону, де реаліст Микола Вороний відвідував Ростовське реальне училище. Звідти за зв’язки з народниками підлітка виключили. Бо українець читав та поширював заборонену літературу. Великої біди в тому батько не побачив, а вирядив сина в… місцеву чоловічу гімназію. Там коло улюблених авторів помітно розширилося, і поряд із зачитаним томиком Тараса Григоровича в узголів’ї підлітка відтепер були романи Вальтера Скотта, Майна Ріда, Фенімора Купера, Жуля Верна, а  також поетичні збірки чесних поетів – Миколи Некрасова, Івана Нікітіна,     Семена Надсона.