Домiнанта психологiзму в характеротвореннi персонажа

Роман Копиця

ДОМІНАНТА ПСИХОЛОГІЗМУ В ХАРАКТЕРОТВОРЕННІ ПЕРСОНАЖА (НА МАТЕРІАЛІ МАЛОЇ ПРОЗИ В. ДРОЗДА)

Малій прозі Володимира Дрозда притаманні елементи психологізму, які виявляються в тому, що трактування складних стосунків персонажів зі світом є домінантною рисою його творчої індивідуальності. Художня література, і зокрема українська, завжди орієнтувалася на концепцію людських взаємин, декларованих естетичною свідомістю певної соціокультурної доби, а способи відтворення колізій внутрішнього світу зумовлювались історично визначеним поглядом на суть людської природи.

В українській малій прозі психологізм яскраво проявився саме в новелістиці (В. Стефаник, М. Коцюбинський, Г. Косинка, В. Підмогильний та ін.), що позначилося як на сюжеті, так і на специфіці наративу. Сюжет стає внутрішнім і передає динаміку людських переживань та душевних станів. Змінюється навіть роль читача: «новела відкривається «зсередини». Способи викладової форми та психологічного аналізу не лише набувають іншого неповторного значення, а також сприяють появі нових. Портрети та пейзажі набувають глибокого ліризму та психологізму, стають відображенням душі героя, а характери персонажів проходять певну еволюцію [1, с. 159].

Усі ці нововведення в українській новелі можна спроектувати й на оповідання, на яке також відчутно вплинула нова доба. Хоча ця жанрова форма й не має такої внутрішньої напруги та драматизму, гострої конфліктності, як новела, проте спостерігається тенденція максимального наближення до неї.

Актуальність нашої розвідки полягає в дослідженні психологізму малої прози В. Дрозда як  визначальної домінанти.

Мета роботи – здійснити аналіз малої прозової спадщини В. Дрозда, враховуючи її психологічний аспект та з’ясувати особливості психологізму.

Мала проза В. Дрозда репрезентована новелою та оповіданням, оскільки палітра творів письменника просякнута глибоким драматизмом та конфліктністю, однак за формою викладу більшість з них, беручи за основу класифікацію І. Денисюка, належать до фрагментів чи ескізів. До прикладу, ескізно-нарисовою манерою послуговується В. Дрозд в оповіданні «Що ми знаємо про любов?», де постає полеміка з уявним письменником щодо техніки художнього викладу [3, с. 12].

З. Фройд розглядає психічну структуру особистості як поєднання трьох компонентів: Воно (підсвідоме), Я (передсвідоме) та Над-Я (усвідомлене)             [4, с. 285]. Відповідно до цієї теорії можна стверджувати, що герой оповідання «Що ми знаємо про любов?» керувався лише своїми підсвідомими емоціями та потягами до насолоди, які довго переважали над свідомим Я, затьмарювали розум та спонукали до нерозважливих вчинків. Він закохується у свою начальницю, як зізнається, з першого погляду, водночас не заперечує того факту, що її службове становище – директорство – «суттєво доповнило мої винятково позитивні емоції про предмет кохання» [2, с. 56]. Персонаж неабияк страждає, а коли ж наважується зізнатись у своїх почуттях – дізнається, що її звільнили. Такий несподіваний поворот «пригальмовує» почуття: оповідач розчаровується у своїй амурній обраниці долі, перестає бачити її, здавалось би, неабияку красу та винятковість. Не можна однозначно визначити, що це було – кохання чи розрахунок. Та й автор прагне донести до читача не голу людську раціональність, а, навпаки, показати всю сутність людської психіки «зсередини», такою як вона є – незрозумілою, нелогічною, навіть інколи абсурдною.