Украiнська драматургiя 1920-х рокiв. Розвиток украiнського театру

Театральне мистецтво є яскравою сторінкою в історії української культури і завжди було великою культурною цінністю народу. Не зважаючи на утиски протягом більш ніж двох століть, театр залишав надію на культурне відродження і був одним з не багатьох тверджень, що українське життя продовжує своє існування. Процес українізації у 1920-1930-х роках мав значне відображення на розвитку українського театру, хоч і мав трагічний кінець у вигляді «розстріляного відродження». Однак саме в цей період театр зазнав стрімкого розвитку.

Специфічною особливістю драми, як літературного роду, є її органічний зв’язок з театром, життям на сцені.

Театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне й громадське значення як школа, що безпосередньо давала людям усе те, що придбали життя, наука й знання. Чим світліші часи, чим буйніший розгін і розквіт національного життя, тим більше з’являється матеріалу для драматичної творчості, яка стає найвірнішим дзеркалом почувань, ідей та змагань, якими громадянство в певний час жило. Нам, глядачам початку XXI століття варто задуматися над тим, який важкий, нерідко тернистий шлях пройшов український професійний театр.

1. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ДРАМАТУРГІЇ В 1920-х РОКАХ

У 20-ті роки ХХ ст. українська драматургія досягла якісно нового рівня розвитку. Вона пройшла шлях від схематизму перших п'єс до високохудожніх творів з глибоким розкриттям соціально-психологічних конфліктів. Характерна ознака новітньої драматургії – різноманітність жанрово-стильових форм і методів художнього осягнення дійсності. На зміну агітаційній драматургії прийшла драматургія психологічна, яка продовжила тенденції, що йшли від театру українського модерну (Леся Українка, О.Олесь, С.Черкасенко, В.Винниченко).

Піднесення української драматургії пов'язане з іменами М.Куліша («97», «Комуна в степах», «Прощай, село», «Мина Мазайло», «Отак загинув Гуска», «Народний Малахій», «Хулій Хурина», «Закут», «Патетична соната»), І.Кочерги («Алмазне жорно», «Марко в пеклі», «Фея гіркою мигдалю», «Свіччине весілля»), Я.Мамонтова («Над безоднею», «Веселий хам»), І.Дніпровського («Яблуневий полон», «Любов і дим»), І.Микитенка («Диктатура», «Соло на флейті», «Дівчата нашої країни»), К.Буревія («Павло Полуботок», «Хами», «Овечі сльози») та ін.

Для драматургії 20-30-х рр. характерним було взаємопроникнення ознак різних жанрів: трагікомедія («Народний Малахій» М.Куліша, «Княжна Вікторія» Я.Мамонтова). Особливе місце у драматичному жанрі посідає фантастична п'єса, що тяжіє до антиутопії: «Марко в пеклі», «Майстри часу» І.Кочерги, «Радій» М. Ірчана, фантастична драма «Дума про Британку» Ю.Яновського.

На початку ХХ ст. в Україні драматурги наслідували канони античної трагедії, героями якої були люди, що не вчинили злочину, але стали жертвами мимовільної помилки або нещастя.

Відхід від традиційних засобів української сцени викликав критичні зауваження майстрів сцени і слова та супроводжувався дискусіями. Зокрема, українських митців звинувачували в байдужості до проблем суспільно-політичного характеру, а модернізм подекуди трактували як декадентство. Утім, у цих складних умовах український театр і драма зростали у своїй професійності, європеїзувалися. Цим шляхом ішов театр М. Садовського, театри Товариства «Руська бесіда» у Львові, Товариства «Просвіта» в Ужгороді та «Молодий театр» під керівництвом Л. Курбаса в Києві. Переживаючи період інтенсивних пошуків нової мистецької правди втілюючи нове образне бачення світу на сцені, вони розширювали репертуарні рамки, оновлювали художньо-стильову палітру українського театру і драми перших десятиліть ХХ ст.. не завжди давали змогу повноцінно реалізувати у своїй художній практиці твори вітчизняної модерністської