Становлення Радянської влади в Україні 1917-1920 рр

ВСТУП

Організаційні основи побудови (“демократичний централізм”) дали більшовицькій партії після Лютневої революції істотну перевагу над політичними конкурентами. Ленін, підтримував тісний зв’язок з революційними масами і завойовував від їх імені політичну владу. Суперники більшовиків боролися за парламентську владу. На відмінну від них більшовики прагнули не демократії, а диктатури.

Ленін визначив диктатуру, як головний владний напрямок для свого правління. Нічим не обмежена, ніякими законами і абсолютно ніякими правилами влада реалізувалась на практиці одразу ж після жовтневого перевороту і була експортована в Україну після знищення її національної державності. Замість судів і правосуддя в цілому, було введено ревтрибунали, які вершили судилища на свій, суто класовий лад, а саме на підставі «пролетарської совісті і революційної самосвідомості». До цього додався практично не контрольований самосуд. Гасло класичного марксизму – «Експропріація експопріаторів» - було сприйняте неграмотним та неокріпшим умом людей, як «Грабуй награбоване!». На превеликий жаль, цим не гребували як комісари, так і більшовицькі вожді, навіть найінтелегентніші, такі, як Троцький та Ленін. На це, зокрема, вказував К. Каутський: «Планомерно проведенный и всесторонне обдуманый терор нельзя смешивать с эксцессами взбудораженой толпы. Эти эксцессы исходят из самых некультурных, грубейших слоев населения, террор же осуществляется висококультурными, гуманными людьми»[1].

На відмінну від політики Російської імперії, більшовицька державність насаджувалась за допомогою методів насильства і тиранії, придушення супротиву поневолених народів, спираючись на моноідеологію її провідників. Як зазначив С. Мельгунов, “… нельзя пролить более человеческой крови, чем это сделали большевики, нельзя себе представить более циничной формы, чем та, в которую облечен большевитский террор”. [2].

РОЗДІЛ 1

Перша спроба утворення радянської держави в Україні

Лютневі революційні події 1917 р. в Росії спричинили могутній національний зрив в Україні. Пробудилася приспана довголітньою неволею національна свідомість українського громадянства. По всіх місцевостях, де тільки були українські сили, виросли культурно-освітні товариства, народні та середні школи, громади, читальні, бібліотеки, почали масово з’являтися українські книжки та часописи.

17 березня 1917 р у Києві було засновано український національно-культурний і політичний осередок — Українську Центральну Раду під головуванням відомого історика-ученого Михайла Грушевського, що повернувся із заслання[3]. Оскільки Російський тимчасовий уряд не погоджувався на законні вимоги ЦР про надання Україні автономії у складі нової Росії, 23 червня 1917 р після марних спроб ведення переговорів у Петрограді, ЦР оголосила І Універсал, яким проголошувалась автономна Україна. Вона повинна була існувати “не відокремлюючись від усієї Росії”.

Так, як ЦР хотіла бути незалежною від більшовиків, то відносини між Росією і Україною відразу стали напруженими з приходом більшовиків. У березні – квітні 1917 р. в Україні було створено понад 250 місцевих рад, які вимагали демократичних перетворень, завершення війни. Здебільшого це були Ради робітничих депутатів, але багато Рад з‘явилось й 506 у військових частинах (Ради солдатських депутатів). Подекуди у сільській місцевості виникали Ради селянських депутатів. Протягом квітня – травня 1917 р. у Києві, Харкові, Одесі відбулися обласні з‘їзди Рад, які обрали керівні органи – виконавчі комітети (виконкоми). У Донецько-Криворізькому басейні та деяких інших регіонах Півдня України Ради робітничих і солдатських депутатів виступали як органи влади. Після жовтневої революції об’єдналися, отримавши підтримку від радянського уряду, що в Петрограді,