Право на державно-приватне партнерство в Україні реальність чи юридична фікція

Клейно Є.А. 
    4 курс, ФСП КПІ Ім. Ігоря Сікорського
                      Науковий керівник: 
Іщенко В.В., викладач ФСП КПІ Ім. Ігоря Сікорського

Право на державно-приватне партнерство в Україні реальність чи юридична фікція

Наприкінці літа в Італії стався один із найбільш вражаючих інфраструктурних колапсів цього року: двохсот метрова секція моста побудована в форматі державно-приватного партнерства в Італії обвалилася. Це один із яскравих прикладів того, чому питанням державно-приватного партнерства варто приділяти більше уваги, ніж здається більшості українців. З 1999 року і майже дотепер ми мали 192 ініційовані проекти державно-приватного партнерства. Це перше вражаюче досягнення, яке ставить Україну відразу на кілька щаблів вище за середньостатистичну країну із 70 проектами ДПП у середньому. При цьому 182 із 192 державно-приватних партнерств (або 95%) ініційовано у формі концесій. Оскільки така форма контракту передбачає внесення на користь держави плати за ексклюзивне право користування об'єктом, це означає, що більшість проектів планувалось окупити за рахунок збирання плати з користувачів. Але як ми знаємо, кожне питання в нашій країні треба розглядати через призму дуальності і тому важливим є той фактор, що лише 66 із 192 проектів (або не більш як 34%) були успішними. Це означає, що понад дві третини проектів спіткала невдача через високі збитки та розірвання контрактів. І це справді забагато, бо, враховуючи неістотну варіацію між різними групами країн за рівнем доходів, відсоток невдач для країн із низьким рівнем доходів не перевищував 7%, тоді як для країн із високим рівнем доходів був нижчим за 4%.

Метою Закону України "Про державно-приватне партнерство", прийнятого ще в 2010 році, було забезпечення організаційно-правової взаємодії державних партнерів з приватними. Державно-приватне партнерство (ДПП) теоретично мало б стати не тільки ефективним і перспективним інструментом розвитку економіки держави, але і способом залучення коштів і реалізації як державних, так і приватних проектів. У багатьох країнах світу такий підхід виявився ефективним. [2]

Аналізуючи старе законодавство про ДПП до прийняття ЗУ про концесії, можна виділити ризики, з якими стикався кожен приватний партнер: дуже складна, багатоетапна і забюрократизована процедура, яка полягає в отриманні величезної кількості погоджувальних документів, приватні партнери стикаються з опором і відсутністю підтримки з боку партнера- держави; законодавство не погоджує між собою різні правові механізми: ДПП і концесію, концесію і оренду землі, оренду землі та договори про спільну діяльність і т. п. Такі неузгодженості породжували необхідність подвійної реєстрації договорів, дублювання адміністративних процедур, дублювання змісту угод, які разом створюють систему ДПП, дублювання функцій державних органів; відсутні гарантії виконання фінансових зобов'язань по проектам ДПП на весь термін їх реалізації з боку держави, що пов'язано з твердженням державного бюджету; Бюджетним кодексом України не передбачена можливість гарантування компенсації збитків приватного партнера; відсутні податкові та митні пільги для реалізації проектів ДПП; декларативні положення законодавства щодо державної підтримки приватного партнера; недосконалість законодавчого механізму захисту приватним партнером своїх порушених прав, що стосується права вимоги від держави виконання зобов'язань і компенсації понесених витрат у зв'язку з невиконанням зобов'язань. Всі ці проблеми в комплексі впливають на реалізацію ДПП в Україні, однак, найбільше ефективності реалізації ДПП в Україні заважає відсутність реальних державних гарантій (надання яких прямо передбачено законом) приватному партнеру для реалізації проекту, а також недосконалий механізм захисту своїх прав приватним партнером.