Батьківська влада як правовий інститут римського права

ЮРИДИЧНІ НАУКИ

УДК ----------------------

 (Київ, Україна)

БАТЬКІВСЬКА ВЛАДА ЯК ПРАВОВИЙ ІНСТИТУТ РИМСЬКОГО ПРАВА

Анотація. В статті розглядається інститут батьківської влади у римському праві. А саме: встановлення та припинення батьківської влади, а також відносини батьків та дітей.  

Ключові слова:«батько», «влада», «право», «діти», «підвладні».

Summary. The article deals with the institute of parental authority in Roman law. Namely: the establishment and termination of parental authority, as well as the relationship between parents and children.

Key words : «father», «power», «law», «children», «subordinate».

        В римському праві інститут батьківської влади сформувався з виникненням римської сім’ї як невід’ємна її частина. Право виділяло за батьком сімейства велику сукупність владних повноважень над членам його сім’ї. Як зазначають дослідники: «мати щодо дітей ніяких батьківських прав не мала і лише з поступовим визнанням когнатського споріднення її становище щодо своїх дітей набуло деякого правового значення»[1, с.128].

        «Гай називав інститут батьківської влади суто національним інститутом римських громадян: «Навряд чи є інші люди, які мали б таку владу над своїми дітьми, що маємо ми, римські громадяни»»[3, с.52]. Тобто в Римі громадяни мали найбільше прав над своїми дітьми, а інше населення (перегрини, латини, колони, вільновідпущеники) вже не мало такої правоздатності.

        «Римське право визнавало практично необмежену владу батька над дітьми»[2, с.49]. Це означає, що у дітей майже не було майнових  та особистих прав, а які і були то лише з дозволу батька. «Першопочатково батьківська влада була необмеженою і передбачала право розпорядження життям дитини будь-якого віку. За переказом, Ромул вперше ввів обмеження, заборонивши батькам убивати  своїх  дітей,  які  досягли  трилітнього  віку  і  не мали явних ознак потворства»[1. c.128]. «Становище дітей щодо батька було однаковим як у шлюбі cum manu, так і в sine manu»[3. с.52].

        Влада батька  наставала такими способами: закононародженістю ( цей спосіб був можливий лише в законному шлюбі); узаконенням; усиновленням. «Діти, народжені в конкубінаті, незаконному шлюбі, у фактичному спільному проживанні своїх батьків, не потрапляли під батьківську владу. Вони вважалися для батька чужими»[3. c.52].

        «Закононародженими визнавались діти, які народилися в правильному римському шлюбі, а також ті, хто народилися не раніше, ніж через 181 день після одруження і не пізніше 300 днів після смерті чоловіка. Діти, які народилися раніше як за 181 день, також вважалися закононародженими, якщо чоловік їх матері визнавав їх своїми»[2. с.49-50]. Важливо зазначити, що якщо батько не визнавав її своєю «то дитину викидали (тільки в ІІІ ст. н.е.  викидання було проголошене злочином)»[1. c.129]. «Мати дитини була завжди відома, незважаючи на наявність або відсутність шлюбу. Батьком дитини, народженої в шлюбі, вважався чоловік матері. Ця юридична презумпція не потребувала доказів»[3. c.52]. Цей спосіб настання батьківської влади був найбільш поширеним.

        Наступним способом, який розглядається, буде узаконення. Цей спосіб не менш важливий ніж попередній. «Узаконення (legitimatio) —  встановлення  законної батьківської влади над власними дітьми, народженими поза шлюбом»[2. c.50]. «Узаконення відбувалося: шляхом укладення шлюбу між батьками позашлюбної дитини; надання імператорського дозволу — рескрипту на legitimatio; зарахування сина до членів муніципального сенату (курії) або видання доньки заміж за члена муніципального сенату»[3. с.52]. Спосіб узаконення почав діяти лише аж за часів імперії.