Історія геологічного розвитку Карпати

Історія геологічного розвитку

До утворення карпатської геосинкліналі, на якій розташовані сучасні Карпати, в палеозойську еру існувало пасмо гір, яке називають Пракарпатами. Внаслідок руху земної кори Пракарпати були зруйновані, а на їх місці утворилась рівнинна територія.

Накопичення осадових товщ у межах карпатської геосинкліналі пов’язане з діяльністю басейнів Тетісу - океану, який розділяв два стародавні материки – Гондвану та Лавразію.

Протягом ери кайнозою територія сучасних Карпат перебувала під водоймами палеогенового моря. Про це свідчать рештки коралів, морських лілій, різноманітних черепашок, які відкладались на дні теплих та неглибоких водоймів, які зараз знаходять у відкладеннях вапняку.

Осьова частина Карпат почала формуватись в кінці палеогенового періоду. В цей період з водоймів почали виступати острови – майбутні Карпати. Найбільшими з цих островів були сучасні Чивчинські гори та Рахівський кристалічний масив. На півночі та північному заході від цих масивів також тривали горотворні процеси, які формували сучасні контури Карпат.

На північний схід від Зовнішніх Карпат, на території Передкарпаття, далі вирував морський басейн. На його дні відкладались потужні осадові товщі внаслідок розмиву південно-західного крила Руської платформи та підвищеного гірського пасма Зовнішніх Карпат.

Внутрішні Карпати були представлені П'єнінськими та Мараморськими стрімчаками. На південний захід від них пройшов Закарпатський внутрішній прогин з Вирголат-Гутинською вулканічною грядою. Ще південніше, в районі Берегівського низькогір'я проліг Припанонський глибинний роз'єм, що відділяє Карпати від Угорської міжгірської уголовини.

Між Внутрішніми і Зовнішніми Карпатами в кінці палеогенового періоду існував морський басейн. Він був останнім у межах Карпатських гір. За час його існування тут накопичились значні товщі піщаних відкладів.

По-різному проявляються інші покриви. Магурський витягнувся вузькою смугою у верхів'ях басейну річки Ужа, субсілезький проходить ще вужчою смугою в межиріччі Верхнього Дністра і Стрия, в околицях села Розлуч і південніше міста Турки. Тут — низькогірна центральна частина Карпатських гір, переважають куполовидні вершини та пологі схили, придатні для сільськогосподарського використання. Цю частину гір називають Верховиною.

На південь від Сілезького покриву розміщений Дуклянський — високогірна полонинська частина Карпатських гір. Своєрідні покриви простежуються в в південно-західній частині Українських Карпат. Вони представлені Рахівським, Поркулецьким і Чорногірським покривами (насувами). Тут найвищі в Україньких Карпатих гори — Говерла, Петрос, Піп Іван та інші.

У процесі горотворення Передкарпатський крайовий прогин, а згодом і Закарпатський внутрішній заповнюються осадовими товщами. Гірські ріки руйнували слабостійкі відклади і безперервно переносили в уголовини гальку, пісок, мул. Море у межах прогинів поступово міліло, а згодом і зовсім відступило. У замкнених уголовинах відбувалося інтенсивне випаровування вологи, що призвело до випадання солей. На Прикарпатті їх видубували два калійні комбінати: Стебницький і Калуський.

Тривалий процес формування Карпатських гір супроводжувався все новими проявами вулканізму, який тривав аж до початку четвертинного періоду (це близько 1,5-2 млн років тому). Сліди недавньої вулканічної діяльності можна ще й зараз спостерігати в районі Виноградова, Вишкова, Тячева, де долина Тиси перетинає Вирголат-Гутинський вулканічний хребет. В центрі міста Хуст підноситься конус погаслого вулкану[2]. На його вершині у першій половині XIV століття був побудований укріплений замок для утримання в покорі солекопів і для охорони Мараморських соляних копалень. На цей замок часто нападали татари. Останній раз у 1717 році сюди добрався кримський хан Гірей[2].