Кінематограф як спосіб соціалізації глядацької аудиторії

Кінематограф як спосіб соціалізації глядацької аудиторії

Актуальність цієї теми ніколи не відійде на другий план, тому що кінематограф – це унікальне явище, так званий «прогресивний» вид мистецтва який охоплює емоції людини, нав`язує комплекс соціальних цінностей, уявлень чи ідей. Слушно висловив свою думку Вальтер Беньямін: «Кіно – це найбільш розвинутий імперіалістичний засіб контролю над масими» [1, с.11].

Так, кінематограф вивчають різні науки: естетика, мистецтвознавство, психологія, культурологія, соціологія. Незважаючи на той факт, що існує велика кількість наукових книг із кожної з дисциплін на цю тему, знання саме про соціальну функцію та роль кіно є умовним. Це пояснюється тим, що воно все-таки ще сприймається на інтуїтивному рівні а також тим, що не сформувалася наука,  яка б досліджувала саме цей феномен.

На сьогоднішній день кіно сприймають або як продукт масових розваг, який задовольняє потреби людини, або як спосіб майстерно відобразити суспільну реальність кінематографістами. І якщо ми відступимо від поділу кіно на масові (мейнстрімівські) блокбастери та артхаусні і спробуємо розглянути його загалом, то можна побачити, як соціологія та кіномистецтво споріднені.

По-перше, кіно, як і соціологія виконує  пізнавальну функцію. Тобто воно є інструментом збагачення свідомості соціуму [2, c. 20]. Ми, як глядачі, долаємо кордони, які створюються чи громадськими нормами чемності, чи ті, які задаються соціальним статусом та становищем, освітою, віком, національною чи  статевою приналежністю.

По-друге, кінематограф, як і соціологія, відіграє роль засобу самовдосконалення суспільства. Під цим мається на увазі, що кіно, як і соціальна наука, порушує найрізноманітніші соціальні проблеми (наприклад, скільки на сьогоднішній день вже фільмів, де піднімаються питання, починаючи від дискримінаційних (сексуальні меншини, расизм чи гендерна рівність) та закінчуючи історичними скандалами типу священників-педофілів) – питання  лише в методах їх виявлення. Різниця в тому, що якщо соціологія буде намагатися максимально донести до маси саму проблему, способи її вирішення, то кіно лише покаже нам історію та залишить у власних роздумах та інтерпретаціях побаченого.

Треба відмітити, що кіно є серединою кругообігу між виробником (кінематогрофістом) та аудиторією. Не важливо, про яке кіно говориться: чи то голлівудське, чи за радянських часів. Коли створюється фільм, тут враховуються економічні, політичні, ідеологічні, психологічні аспекти тощо. На меті стоїть створити фільм, від якого виробники отримають, як касову віддачу так і поведінкову реакцію.

Під такою «реакцією» мається на увазі, що кіно, демонструючи поведінкові патерни, пропонує аудиторії різні світогляди, відчування, розвиває естетичну культуру особистості, а, отже, можна стверджувати, що кінематограф – це соціальний інститут, ланка соціально-економічної інфраструктури. Відповідно воно забезпечує задоволення фізичних, моральних чи інтелектуальних потреб людей. Ось тут соціологія повинна намагатися за допомогою психоаналізу відповідати на такі запитання як: «Чому ми дивимося кіно?», «Чому виникає бажання його дивитись?», «Що сприяє отриманню задоволення від переглянутого?» або «Чому кіно/серіали такі популярні?».