Нормативно-правовi акти з питань оплати працi та iх ринкова спрямованiсть

НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ З ПИТАНЬ ОПЛАТИ ПРАЦІ ТА ЇХ РИНКОВА СПРЯМОВАНІСТЬ

Соболєв А. В. Вінницький державний аграрний університет

Висока заробітна плата – найбільш вигідний комерційний принцип.

Генрі Форд

В статті розглянуто основні категорії, пов’язані з оплатою праці. Систематизовано законодавчі та інші нормативні акти, що регулюють оплату праці в сільському господарстві.

Серед факторів сільськогосподарського виробництва (праця, земельні угіддя, засоби і предмети праці) вирішальне значення належить трудовій діяльності людини [10, с. 9]. У свою чергу, рівень ефективності праці трудового колективу, виробничого підрозділу чи одиничного працівника окремо взятого суб’єкта господарювання залежить від повноти використання факторів мотивації до праці. Серед них:

1. розмір оплати праці;
2. тісно        пов’язане        з        результатами        праці        матеріальне стимулювання;
3. участь у розподілі результатів господарської діяльності.

Відповідно до світової економічної теорії під поняттям “праця” розуміється використання фізичних та розумових здібностей людини для виробництва товарів та послуг, тобто життєвих благ. Праця є джерелом усіх дій, спрямованих на перетворення речовини природи для задоволення потреб людини [8, с. 33].

В умовах ринкових відносин, як і будь-яка суспільно корисна діяльність, праця повинна бути належним чином оцінена та оплачена.

Оплата праці – це та або інша форма винагороди за певну кількість і якість роботи, що виконується [9]. Функцію оплати

праці виконує заробітна плата, яка, відповідно до статті 1 Закону України “Про оплату праці”, є винагородою, обчисленою, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Заробітну плату поділяють на:

1. номінальну (грошову), що являє собою суму грошових коштів, яку одержують робітники за виконання певного обсягу робіт відповідно до кількості та якості витраченої ними праці;
2. реальну, представлену сукупністю матеріальних і культурних благ, а також послуг, що може придбати працівник на номінальну заробітну плату.

Згідно з Наказом Мінстату України від 11 грудня 1995 року

№ 323 визначено структуру та склад фонду оплати праці, в якому виділяють:

1. основну        заробітну        плату        (частка        якої        у        структурі заробітної плати не може бути меншою 65 % [7, с. 27]);
2. додаткову заробітну плату;
3. інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

На початку 90-х років XX століття, в умовах переходу від командно-адміністративних методів управління економікою до вільної ринкової економіки, багато галузей народного госпо- дарства України опинилися в кризовому стані. Об’єктивні проб- леми економічного плану, обумовлені таким переходом, вклю- чили у свій перелік і питання оплати праці. Керівники госп- розрахункових підприємств, організацій та установ перед тим, як визначити, скільки, яким чином та за що платити пра- цівникам, були вимушені вирішувати – де взяти кошти на оплату праці. Водночас багато керівників і спеціалістів, які звикли до державних гарантій і систем оплати, ще чітко не усвідомили необхідності самим:

1. вишукувати способи ефективного стимулювання праці;
2. відповідати за розрахунки з працівниками.

Проте з кризи необхідно було виходити. І ось результат: в умовах ринкової економіки та вільної конкуренції, за рівних

інших вихідних умов, внаслідок господарської діяльності більші прибутки отримували ті підприємства, які забезпечили:

1. нижчі витрати виробництва товарів та послуг;
2. вищий рівень ефективності власного господарювання шляхом, зокрема, наполегливого впровадження нових, нетра- диційних, специфічних форм трудових відносин.

Внаслідок отримання підприємствами більших прибутків стало можливим підвищення розмірів оплати праці працівникам. Відповідно до статті 94 КЗпП України оплата праці не обмежується максимальним розміром. З іншого боку, стаття 43 Конституції України гарантує: кожен має право на заробітну