Екологічна психологія

Екологічна психологія

1. Становлення предмета та завдання екологічної психології

Екологічна психологія - це напрямок, що оформився за рубежем в 1970-х рр. і бурхливо розвивається у вітчизняній психології, починаючи з кінця 1980-х рр., на стику психології, екології, педагогіки, психотерапії, філософії, історії, культурології й т.д. Вихідним для екопсихологічних досліджень є уявлення про те, що психічний розвиток, навчання й поведінку людини в різних умовах, а також її психічне здоров'я не можна розглядати поза зв'язком даного індивіда з навколишнім середовищем (природним, інформаційним, освітнім, сімейним й т.п.) і природою в цілому (Панов В.І., 1998). Розвиток екологічної психології стимулювався зростанням громадської стурбованості екологічною проблематикою, викликаною реальними проявами глобальної екологічної кризи.

        Усвідомлення в 1960-і роки загрози глобальної екологічної катастрофи змусило ООН, уряди окремих країн, ряд недержавних організацій ініціювати дослідження, спрямовані на вироблення прогнозів розвитку людства в 21 сторіччі. В 1972 р. сплеск уваги до проблеми взаємодії суспільства й природи був викликаний доповіддю Римському клубу "Межі росту", підготовленою групою Медоуза на основі моделі Форестера. Розрахунки показали, що при збереженні темпів розвитку виробництва вже на початку третього тисячоріччя людство очікує колапс. Доповідь викликала широкий суспільний резонанс. Якщо раніше проблема "суспільств-природа" зв'язувалася в основному із забрудненням навколишнього середовища й привертала увагу вузького кола фахівців, то після публікації "Меж росту" вона стала усвідомлюватися як глобальна проблема, від рішення якої вже сьогодні залежить майбутнє людства.

Одночасно з екологічною психологією формувалися інші наукові напрямки, такі як поведінкова географія, соціальна екологія, созологія (наука про охорону природи), інвайронментальна соціологія. З екологічною психологією ці дисципліни зближало те, що людина розглядалася тут у контексті відносин із навколишнім середовищем.

        Спочатку екологічна психологія обмежувалася дослідженням зв'язків між поведінкою людини і її матеріальним середовищем. Методологічну основу цих досліджень становив біхевіоризм. Разом із тим, ці дослідження від початку характеризувалися міждисциплінарним підходом, що проявлялося в залученні понятійного й методичного апарату з інших галузей науки, а також у звертанні до проблем, суміжних з іншими науковими напрямками - екологією, етологією, соціологією, культурною антропологією й ін.

        На цей час екологічна психологія  представлена двома основними напрямками: психологією середовища й психологією екологічної свідомості. Поряд із цим можна відзначити екологічний підхід у психології й психологічну екологію.

        Екологічна психологія, розглянута в узагальненому значенні, вивчає психологічні аспекти систем «індивід - середовище» й «Людина - Природа». При цьому психологія середовища переважно звертається до системи «індивід - середовище», аналіз якої вибудовується на позиціях суб'єкт-об'єктного підходу. У центрі уваги психології екологічної свідомості знаходиться система «Людина - Природа», розглянута в контексті суб'єкт-суб'єктних відносин. Вихідним для всіх екологопсихологічних досліджень є уявлення про те, що поведінку, навчання й психічний розвиток людини необхідно розглядати у зв'язку з навколишнім середовищем і Природою в цілому (Панов В.І., 1998).

        У психологічній екології, що вивчає вплив психогенних факторів середовища (фізичних, хімічних, радіаційних й ін.) на психічний стан людини, домінує психофізіологічний – об'єкт-об'єктний – підхід до аналізу системи «індивід-середовище».

Екологічний підхід у психології зв'язується з роботами Дж. Гібсона (екологічний підхід до зорового сприйняття). Для цього напрямку характерна установка на вивчення психічних явищ у природних умовах «екологічного миру». «Екологічний світ» або «середовище перебування» розглядається як сукупність тих умов середовища, які реально впливають на життєдіяльність людини й знаходяться у відношенні додатковості до його життєвих потреб. Розвиток екологічного підходу був підготовлений у тридцятих-сорокових роках 20 сторіччя роботами К. Левіна й Е. Брунсвика.  Саме Е. Брунсвик першим сформулював вимогу екологічної валідності для психологічного дослідження.