«Кларнетизм» у творчостi Павла Тичини

«КЛАРНЕТИЗМ» У ТВОРЧОСТІ ПАВЛА ТИЧИНИ

У статті аналізується низка поезій зі збірки «Сонячні кларнети Павла Тичини. Підкреслюється, що термін «кларнетизм» запропонований Ю. Лавріненком і В. Баркою і походить від назви збірки. Деталізовано поняття «кларнетизм» у теоретичному аспекті. Стверджується,. Акцентується, що художній образ міста (звернення Дзвінки Торохтушко до художнього образу міста Кременця) синтезує в собі елементи найважливіших віх його історичного, культурного, соціального розвитку і може доповнюватися  досвідом його сучасного сприйняття. Топос міста Кременця – це предметно-смислова даність міста, відтворена у тексті художніх творів письменниці сукупність міських реалій, окреслених і локалізованих у певних часово-просторових межах. Констатується – топос міста Кременця, з яким  Дзвінка Торохтушко пов’язана ментально, духовно, морально та фізично,  займає особливе місце в її творчості.

Ключові слова: кларнетизм, Павло Тичина, «Сонячні кларнети», «О панно Інно…», людські почуття, краса природи.

Постановка проблеми. Кларнетизм – термін для позначення стильової якості синтетичної лірики раннього Павла Тичини, «Сонячні кларнети». Кларнетизм вказує «активну ренесансну одушевленість життя» ( Ю. Лавріненко), перейняту енергійними світлоритмами. У поезії, прозі, публіцистиці, а також у науково-критичних працях П. Тичина виявив себе з найосвіченіших радянських письменників, чия ерудиція охоплювала суміжні з літературою види мистецтва – музику і живопис. Павло Григорович чудово грав на кларнеті, та і у словах уловлював особливе, музичне звучання. Кларнет – духовий інструмент. Назва його походить від латинського clavus, що означає «ясний». Так названо інструмент за його звук чистий, ясний і бадьорий.

Наприкінці 1918 року виходить перша книга П. Тичини «Сонячні кларнети», якій судилося стати класичним твором молодої української літератури. Сонячні кларнети – музика сонця, а сонце – джерело всього живого, символ життя, радості, розквіту. Винесений у заголовок книжки цей незвичайний образ-символ як найкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Назва збірки це – поетичне вираження авторського розуміння гармонії Всесвіту.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Сьогодні інтерес до Тичини не зменшується, бібліографічний перелік праць як вітчизняних, так і закордонних дослідників, присвячених П. Тичині, налічує не одну сотню позицій.  З’являються синтетичні студії, які охоплюють поезію, прозу, публіцистику, музику, живопис митця. Творчість поета вже не сприймається в одній тональності. З цього погляду дуже інформативною і показовою є вступна стаття до тому вибраного П. Тичини багатолітнього дослідника його творчості С. А. Гальченка із влучною і точною назвою «Між білим і чорним» [2]. Завдяки новим дослідженням та виданню незавершених, недрукованих творів змінюється й уявлення про творчість Тичини після 30-х рр. ХХ ст. Так, німецький дослідник Герберт Нойфельд вважає Тичину «поетом трагічним і по-своєму вірним собі у часи катастрофічного падіння духовних вартостей і гідності людини» [9, с. 176]. У коло дослідницьких інтересів поступово входить освітянська, культурницька, громадсько-політична діяльність митця [1; 2; 5].

Мета статті – проаналізувати поезії зі збірки «Сонячні кларнети» П. Тичини, з’ясувати принцип «кларнетизму» в його творчості.

Виклад основного матеріалу. С. Єфремов охарактеризував збірку «Сонячні кларнети», як таку, в якій «вилився весь Тичина з надзвичайною своєрідною поетичною індивідуальністю, дужим талантом, з усіма своїми позитивними і негативними сторонами» [5, с. 618]. Л. Озеров стверджує, що «душа його «Сонячних кларнетів», настільки чиста, світла і свята, що не могла не відчувати Бога як всесвітню гармонію, як музику всесвітнього оркестру» [9].