Громадськi органiзацii у забезпеченнi потреб фронту в роки першоi свiтовоi вiйни

ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ПОТРЕБ ФРОНТУ В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Дослідження історії Першої світової війни, економічного та суспільно-політичного життя у воєнні роки нині набуває особливої актуальності. Вивчення історичного досвіду функціонування економіки в умовах війни, участі громадськості у мобілізації тилу нерозривно пов’язане з реалізацією завдань чинної воєнної доктрини України.

Велика війна 1914–1918 рр. призвела до фундаментальних зрушень у житті тогочасного соціуму. Нездатність російського уряду витримати напругу воєнного часу, неспроможність державних підприємств забезпечити армію необхідними предметами спорядження, масштабність й тривалість бойових дій значною мірою активізували суспільство. Вже в перші дні війни виникли громадські організації (Всеросійський земський союз допомоги хворим і пораненим воїнам, Всеросійський союз міст), які мали на меті надавати допомогу як військовим, так і цивільному населенню. До забезпечення потреб армії долучились і Тетянин комітет надання тимчасової допомоги тим, хто постраждав від військових дій; і Російське Товариство Червоного Хреста [1, с. 536–562]. Важливу роль у мобілізації тилу у воєнні роки відіграли також військово-промислові комітети (далі – ВПК), створені у першій половині 1915 р.

На території України діяло чотири обласних (11% від загальної кількості обласних комітетів імперії) – Київський, Одеський, Катеринославський, Харківський – та близько 25 місцевих (10%) ВПК. Участь у їхньому формуванні взяли як промисловці й підприємці (М. Терещенко, М. фон Дітмар, Л. Бродський, Л. Дмитрієв), так і представники науково-технічної інтелігенції (С. Реформатський, В. Іжевський, Г. ДеМетц, М. Брайкевич), місцевої влади (Ф. Бурчак, Г. Волохін, М. Суковкін), земських органів (Ф. Лизогуб).

Відповідно до статутних документів, ВПК проголошувалися громадськими некомерційними організаціями, створеними для сприяння урядовим установам у забезпеченні армії та флоту необхідними предметами спорядження. Як юридичні особи, вони вважалися повноправними суб’єктами господарсько-економічних відносин. Структура ВПК була типовою на всій території Російської імперії: правління (президія, бюро) та відділи (секції). До складу ВПК українських губерній входили представники торговельно-промислових кіл (25,5%), науковотехнічної інтелігенції (23,0%), громадських організацій (21,1%), урядових установ (12,8%), робітників (4,4%), кооперативів, арті лей, сільськогосподарських товариств (1,5%) та ін. Видатними постатями ВПК були М. Терещенко, В. Демченко, М. Брайкевич, П. Рубін, М. фон Дітмар, Л. Дмитрієв, О. Билимович, І. Жуков, Є. Патон[2 с. 35-36] . Основу фінансового забезпечення ВПК складали відрахування від сум нарядів (не більше 1%), урядові асигнування (близько 50% від вартості замовлення) та матеріальна підтримка приватних осіб, підприємств, установ й організацій.

Діяльність ВПК була багатовекторною. Для виготовлення необхідних для армії предметів спорядження вони використали виробничі потужності раніше немобілізованих підприємств дрібної та середньої промисловості, посприяли їхній реорганізації та переобладнанню, взяли активну участь у будівництві нових об’єктів (зокрема, Конотопського та Деміївського снарядних заводів). На заводах ВПК було налагоджено виробництво різних видів боєприпасів (враховуючи великі калібри), застосовано інноваційні технології, освоєно нові матеріали. Лише спеціалісти Київського обласного ВПК виготовили та передали армії близько 347,6 тис. тридюймових снарядів.