Історія введення одноденного, дводенного та щорічного відпочинку в Україні

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

Реферат

На тему:  «Історія введення одноденного, дводенного та щорічного відпочинку в Україні»

                               Виконав студент

                                         групи ТУ-11

                                        Львів 2016

На всіх етапах розвитку людської цивілізації, від найдавніших часів і до сьогодення, праця займала чи не найважливіше місце, оскільки була і залишається одним із факторів, що безпосередньо впливають на суспільний прогрес. У сучасних умовах процес праці є чітко регламентований та характеризується певними часовими рамками, які були сформовані історично під впливом розвитку галузі трудового права. Правове регулювання тривалості робочого часу в Україні почалося безпосередньо в роки здобуття незалежності, однак передумови його становлення налічують століття та формувалися на основі зарубіжного досвіду і радянської моделі трудових відносин.

В науковій літературі по трудовому праву тема дослідження різних аспектів робочого часу є чи не найпопулярнішою, але тема історичного розвитку правового регулювання робочого часу в українському науковому просторі зазнала лише кількох оцінок. Одним із науковців, що досліджувала дане питання, є К.В. Шурупова, яка запропонувала таку періодизацію етапів: 1-й – (1882–1913 рр.) – становлення правового регулювання робочого часу на підставі фабрично-заводського законодавства; 2-й – (1913–1917 рр.) – подальший розвиток правового регулювання робочого часу на підставі Статуту про промислову працю (1913 р.); 3-й – (1917–1990 рр.) – правове регулювання робочого часу в роки Української РСР; 4-й – (1991 р. – до сьогодення) – правове регулювання робочого часу в роки незалежності України [1, с. 9]. На мою думку, наведена класифікація періодів історичного розвитку правового регулювання робочого часу має право на існування, оскільки побудована за історичним принципом належності українських територій до складу різних державних утворень. З цього ж приводу періодизація є недосконалою і потребує доопрацювань і уточнень. Зокрема, я вважаю, що передумови правового регулювання робочого часу були закладені раніше, аніж в кінці ХІХ ст. Також третій виділений історичний етап, охоплює досить довгий період часу, особливо в контексті насиченості трудового законодавства прийнятими в цей період нормами, що є недоцільним. Проаналізувавши наявні в науковій літературі підходи до визначення періодизації становлення і розвитку правового регулювання робочого часу, хочу запропонувати власну класифікацію періодів становлення та розвитку правового регулювання робочого часу, яке є унікальним та за багатьма показниками вдосконалює і доповнює існуючі позиції. На мій погляд, варто запропонувати такі періоди становлення та розвитку правового регулювання робочого часу: 1) ХІV – кінець ХІХ ст.; 2) кінець ХІХ ст. – 1917 р.; 3) 1917–1939 рр.; 4) 1939–1961 рр.; 5) 1961–1991 рр.; 6) 1991 – сьогодення. Першим, визначеним мною етапом становлення та розвитку правового регулювання робочого часу (ХІV – кінець ХІХ ст.), є період, що починається з ХІV ст. Я вважаю, що трудового права як окремої галузі права ще не існувало, однак поступовий розвиток суспільства як у моральному плані, так і в аспекті розвитку технологій створював сприятливі умови для покращення рівня гуманності у сфері праці. Як зазначають А.М. Лушніков та М.В. Лушнікова, в цей час нормування найманої праці носило не так правовий, скільки звичайно-природний і релігійний характер. Починаючи з того, що перші особисто вільні наймані працівники виконували або фізично важку, або працю, що вимагає відносної кваліфікації. У першому випадку при тривалому робочому дні ефективність праці різко падала, а в другому сюди додавався і фактор світлового дня у зв’язку з відсутністю ефективного штучного освітлення [2, с. 86]. Таким чином, тривалість робочого дня найманого працівника була повністю залежною від природних факторів. Варто погодитись, що фактична відсутність штучного освітлення не дозволяла робітникам однаково довго та якісно працювати протягом всіх пір року. В 1562 році в Англії був прийнятий Статут Єлизавети (Statute of Artificers), згідно з яким усі бажаючі зайнятися яким-небудь ремеслом зобов’язувалися пройти семирічне учнівство. Цей же закон встановлював число зайнятих для кожного промислу учнів та підмайстрів, а також тривалість робочого дня, обмеження термінів робочого договору [3, с. 326]. Цей закон став одним з перших тогочасних нормативних актів, який був направлений виключно на сферу регулювання трудових правовідносин. Зокрема, суттєва увага приділена регулюванню робочого часу. Прийняття цього закону мало важливе значення для розвитку законодавства щодо регулювання робочого часу в багатьох інших європейських країнах, в тому числі і для України. В роки Середньовіччя ситуація з нормуванням робочого часу найманих працівників була кращою порівняно з тим, як вона почала погіршуватись з розвитком мануфактури. Так, протягом ХVІІІ ст., коли українські землі були у складі Речі Посполитої, в роки процвітання кріпацтва і збагачення польських панів за рахунок тяжкої праці українських селян, робочий день сягав від 14 до 16 годин, а часом і того більше [4, с. 355]. Із започаткуванням мануфактурної праці становище працівників поступово почало погіршуватись. Автоматизація виробничих процесів створювала умови, де працівник менше застосовував свою фізичну силу, а більше контролював роботу машинного обладнання, однак роботодавці замінили зниження рівня фізичного навантаження на підвищення тривалості робочого дня. Масове поширення так званого «фабричного законодавства» в країнах Європи на початку ХІХ ст. здійснив серйозний переворот у сфері трудових відносин. У найрозвиненіших країнах Європи приймалися закони, що регулювали працю фабричних працівників та забезпечення окремих специфічних категорій робітників. Починаючи з середини ХІХ ст., в Україні, яка перебувала в складі Російської імперії, було прийнято ряд нормативних актів, які сприяли розвитку законодавства щодо регулювання робочого часу. Так, Положення «О воспрещении фабрикантам назначать трудовые работы малолетним работникам младше 12 лет» від 7 серпня 1845 року забороняло призначати в нічні роботи малолітніх молодших 12 років, а Положення «О горнозаводском населении» від 31 березня 1861 року забороняло працю дітей до 12 років на гірських казенних заводах. Усі ці акти носили декларативний характер, їх норми не були забезпечені санкціями, а роботодавці практично не звертали на них уваги [2, с. 91]. Отже, в Російській імперії норми щодо регулювання робочого часу в цей період стосувалися переважно праці специфічних категорій працівників, а особливо дітей. Варто констатувати, що починаючи з ХІХ ст., а саме після скасування кріпацтва в 1861 році, регулюванню праці приділяється значна увага. Це пов’язано із підвищенням загального рівня свідомості суспільства, високим травматизмом промислової праці та започаткуванням соціалістичних рухів, що боролися за права працівників. Перший період характерний створенням значних передумов для розвитку трудового права та виокремлення його як окремої галузі. Розвиток промисловості дозволив знизити важку фізичну працю робітників заміною її на машинне виробництво, що підвищило ефективність підприємницької діяльності та спричинило скорочення робочого дня робітників. Другий етап (кінець ХІХ ст. – 1917 р.) становлення та розвитку робочого часу ознаменувався прийняттям цілого ряду нормативно-правових актів, спрямованих на покращення становища працівників, в тому числі і на регулювання робочого часу. Першим фабричним законом став Закон 1 червня 1882 р. «Про малолітніх, працюючих на заводах, фабриках і мануфактурах». Згідно з ним діти до 12 років до роботи не допускалися, а з 12 до 15 років не могли працювати більше 8 годин на добу. Вони також не допускалися до шкідливої і виснажливої праці, роботи у святкові та недільні дні, в нічний час [5, с. 53]. Тобто й протягом цього періоду пильну увагу законодавець приділяв регулюванню робочого часу дітей та неповнолітніх. Однак вже в 1884 році для нагляду за виконанням Постанови «Про роботу та навчання малолітніх» засновувалася особлива фабрична інспекція, підпорядкована Міністерству фінансів. 1 травня 1884 р. Закон набрав чинності, але як виняток міністру фінансів за погодженням з міністром внутрішніх справ дозволялося залучати до праці малолітніх з 10 років, а дітей з 12 до 15 років – до роботи в нічну зміну [5, с. 53]. На рубежі ХІХ і ХХ століть трудове законодавство розвивалося чи не найактивніше в порівнянні з попередніми роками. В багатьох законах чималу увагу було приділено регулюванню тривалості робочого часу. Цілком логічним завершенням цього періоду стало згрупування всіх найсуттєвіших нормативно- правових актів у Статут про промислову працю 1913 року [6, с. 290]. Даний статут став фундаментальним елементом всієї системи трудового законодавства радянських часів та визначив вектор розвитку сфери трудових відносин. Третій етап (1917–1939 рр.) становлення та розвитку робочого часу – це період між двома важливими віхами світової історії в цілому та української (радянської) історії зокрема – Першою та Другою світовими війнами, а безпосередньо для українського народу – між поваленням імперіалізму та початком Великої Вітчизняної війни. Із початком 1917 року більшість нормативно-правових актів щодо регулювання робочого часу приймалися на основі Статуту про промислову працю, однак це відбувалося вже в зовсім інших політичних умовах. З приходом до влади більшовиків становище робітничого класу кардинально змінилося. Л.С. Таль зазначав, що переворот 27 лютого 1917 року віддав владу в руки демократії і відразу висунув робітниче питання на перший план. Усі штучні перепони права коаліції та права страйків відпали. Держава, щоправда, намагається підвести правовий фундамент під завоювання робітників [6, с. 13]. З приходом до влади більшовиків робітники відчули себе цінною частиною суспільства. Пропаганда рівності всіх членів суспільства захоплювала населення, особливо бідний робітничий клас і відповідно не задовольняла переважно багатих власників підприємств та землевласників. У таких умовах було створено сприятливий соціально-економічний клімат для проведення реформ. В означений період було прийнято два вагомих у доктрині трудового права нормативно-правові акти – КЗпП 1918 р., згодом, на його основі – КЗпП 1922 р. В основу Кодексу 1918 р. була покладена перша радянська Конституція (липень 1918 р.). Становище, що склалось тоді в Радянській Росії, не дозволило в той період закріпити в Основному Законі гарантоване право громадян на працю, хоча на практиці було проголошено лозунг: «Хто не працює, той не їсть» (ст. 18) [8]. Кодекс встановлював тривалість нормального робочого дня вісім годин. Передбачалось скорочення робочого дня при роботі в нічній час. Чітко закріплювався порядок понаднормових робіт, перерви в роботі, щотижневий відпочинок і відпочинок у святкові дні, час щорічних відпусток. Тривалість останніх встановлювалась рівною двом тижням за шість місяців роботи й один місяць – за один рік роботи [9]. Отже, КЗпП 1918 р. на цей час був один із найбільш передових правових актів у галузі праці у всьому світі. Тут почали розвиватися по суті всі основні інститути трудового права. Головним недоліком було те, що більша частина його положень носила на практиці декларативний характер. Це було пов’язано з початком Громадянської війни, а також самої природи більшовицької влади, яка передбачала створення і реалізації доктрини «військового комунізму», при якому головними стали директиви партійних, державних та військових органів [10, с. 132]. Також варто розглянути КЗпП УСРР 1922 р. Цей кодекс в УСРР був розроблений спочатку на основі проекту, а потім прийнятого КЗпП РСФРР і втілений в життя рішенням ЦВК УСРР 2 грудня 1922 р. Фактично він був розроблений у Росії і як проект, одержаний Україною в червні 1922 р. Відразу ж розпочалася робота щодо його розгляду, хоча значних змін до нього внесено не було. Навіть нумерація статей залишилася такою ж. КЗпП УСРР 1922 року сприйняв багато норм КЗпП РСФРР 1918 р. Однак Кодекс законів про працю УСРР 1922 р. багато в чому і відійшов від свого попередника [11]. По-перше, він мав більше статей, якщо КЗпП 1918 р. включав 137 статей, то КЗпП 1922 р. складався з 17 розділів та 192 статей. По-друге, КЗпП 1918 р. був прийнятий з урахуванням умов воєнного комунізму, а КЗпП 20-х рр. був створений для функціонування в умовах нової економічної політики, коли Радянська держава визнала у певних межах право приватної власності і свободу підприємництва. В Загальній частині вказувалось на те, що його норми поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом, в тому числі і вдома (квартирники), і обов’язкові для всіх підприємств, установ і господарств (включаючи військові) державних, колективних та приватних, а також для всіх інших осіб, які використовують найману працю за винагороду [10, с. 133]. У відповідності з КЗпП 1922 р. основною формою залучення громадян до праці був трудовий договір – угода двох або більшого числа осіб, за якою одна сторона (найнятий) продає свою робочу силу іншій стороні (наймачеві) за плату. Такий договір укладався між робітником і службовцем та адміністрацією підприємства (установи чи організації) або приватною особою – власником підприємства. В КЗпП був закріплений восьмигодинний робочий день. Для працівників розумової та управлінської діяльності робочий день був скорочений до 6 годин. Він же був уведений на шкідливих роботах. Було введено обмеження понаднормової роботи, до 120 годин на кожного працівника на рік. Зайнятість цими роботами протягом двох днів підряд не могла перевищувати більш як чотири години (ст. 103, 104, 106). Були закріплені: щотижневий відпочинок. Він повинен був тривати не менше 42 годин; встановлені обов’язкові щорічна двотижнева і додаткова відпустки. Неробочими днями були оголошені особливі загальнодержавні святкові дні: 1 січня – Новий Рік, 22 січня – у пам’ять про криваву неділю, 12 березня – день повалення царату, 18 березня (день Паризької Комуни), 1 і 2 травня та 7 і 8 листопада святкування відповідно дня міжнародної солідарності та перемоги Жовтневої революції (ст. 111). За угодою з губпрофрадою місцевими відділами праці могли встановлюватись дні відпочинку, пов’язані зі святкуванням релігійних свят, національно-побутових, але не більше восьми днів на рік [12]. Підбиваючи підсумки розглянутого етапу становлення та розвитку робочого часу, варто зазначити, що він був досить неоднозначним. Розпочався він із приходу до влади більшовиків, які протягом 20–30-х років проводили соціально прийнятні трудові реформи, що поліпшили умови праці й життя в цілому працівників, а з іншого введенням критичних заходів на початку і протягом Другої світової війни, в період якої було істотно погіршене життя працівників. Четвертим етапом становлення і розвитку робочого часу було визначено проміжок часу з 1939 по 1961 рік. Цей період характеризується прийняттям вагомих нормативно-правових актів у сфері трудового права як на національному, так і на міжнародному рівнях. З початком Другої світової війни в СРСР посилюються адміністративні тенденції у правовому регулюванні праці. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р. було заборонено самовільне звільнення працівників із підприємств та установ, без дозволу адміністрації. Розірвати трудовий договір можна було тільки через суд. Цим же Указом встановлювався 8-годинний робочий день і запроваджено 7-денний робочий тиждень (замість 7 8-годинного робочого дня і 6-денного робочого тижня, які існували до того) [13, с. 32–33]. Після значного прогресу в сфері скорочення робочого часу працюючих в попередні десятиліття, відбувається суттєве погіршення умов праці робітників. СРСР починає цілеспрямований мілітаристичний курс, оскільки в країнах Центральної Європи вже починається Друга світова війна. За таких умов питання покращення умов праці робітників відходить на другий план, а основним завданням стає випуск великої кількості військової техніки та зброї. На підтвердження цього було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1941 р. (рівно через рік після прийняття Указу, що встановив 8-годинний робочий день і 7-денний робочий тиждень) «Про режим робочого часу робітників та службовців у воєнний час» [14]. Оскільки більшість населення в цей період була зайнята в військовій промисловості, то Указ стосувався умов праці робітників цієї сфери. Зокрема, чергові та додаткові відпустки були замінені грошовою премією, а також передбачалася можливість залучення працівників із оборонних підприємств до надурочних робіт тривалістю від однієї до трьох годин. М.Г. Александров зазначає, що трудове право після Другої світової війни потребувало реформації. У Радянському Союзі в умовах переходу до мирної праці втратили чинність низка указів, прийнятих за часів воєнних дій. Було відновлено чергові та додаткові відпустки для робітників і службовців [15, c. 132]. Такі кроки влади є цілком зрозумілими, адже потрібно було перелаштовувати економічні і соціально-трудові відносини на мирний лад. Політика демілітаризації повертала працівників, виснажених війною, до звичайної діяльності, тієї, яку вони виконували до приходу воєнного стану. Держава веденням своєї політики дала зрозуміти, що потрібно виготовляти продукцію, необхідну за умов мирного існування, а також покращувала рівень організації праці задля покращення ефективності діяльності працівників та підприємств у цілому. У 1946 р. Постановою Ради Міністрів СРСР створюється чергова комісія для підготовки Основ законодавства СРСР про працю, до роботи в якій залучаються М.Г. Александров, Я.І. Давидович, В.М. Догадов, А.Е. Пашерстник та ін., але її проект так і не був розглянутий. Між тим на 3-й сесії Верховної Ради СРСР зазначалося, що розробка Основ законодавства про працю є невідкладним заходом [16]. Кроки радянської влади з вдосконалення післявоєнного трудового законодавства були виправданими, однак факт того, що із залученням видатних правників до розробки комплексу законопроектів все ж не було затверджено відповідних законів, а навіть не було їх розглянуто, без сумнівно не пішов на користь розвитку радянського трудового права.