Принцип правової визначеності

Принцип правової визначеності є важливою складовою принципу верховенства права. У широкому розумінні принцип правової визначеності являє собою сукупність вимог до організації та функціонування правової системи з метою забезпечення стабільного правового положення людини шляхом вдосконалення процесів правотворчості та правозастосування. Принцип правової визначеності є різновидом загальних принципів права. Концепцію стосовно нерозривного зв’язку принципів правової визначеності та верховенства права поділяє більшість науковців, які досліджують це питання. Зокрема, у літературі вказується, що принцип правової визначеності, який сформульований у рішеннях європейських судів, є одним із найбільш важливих загальноєвропейських демократичних досягнень і необхідним елементом нормативно-правової конструкції соціальної держави [1]. Будучи елементом такої правової засади, як верховенство права, визначеність права також не втрачає значення самостійного принципу.

Вимога визначеності – одна з найсуттєвіших, що пред’являються як до правових актів, так і до судових вердиктів. При цьому правова визначеність як елемент верховенства права постулюється в таких проявах: непорушність і нескасовуваність набутих законних прав (vested rights); законні очікування (legitimate expectations) – право особи розраховувати на сталість законодавства; незворотність закону й неможливість застосування закону до особи, яка не могла знати про його існування (non-retroactivity) [2, с. 130; 3, с. 153]. Деякі дослідники, крім указаних, до складових частин коментованого принципу відносять такі: право особи на використання зрозумілої мови в судовому процесі та правило позовної давності, згідно з яким не можна визнати документ незаконним, вимагати покарання або виконання зобов’язань після того, як збігли відведені для цього строки [4, с. 94]. З урахуванням зазначених проявів, які є різними взаємопов’язаними аспектами принципу правової визначеності, знаходить підтвердження теза про його багатогранність і загальність.

Традиційно основне дослідження засад цього принципу здійснюється стосовно визначеності норм права, позаяк останні є вихідною складовою частиною механізму правового регулювання. При цьому вказується, що визначеність норми є головним аспектом усього принципу. Вона становить неодмінну властивість права, принаймні писаного. Визначеність процесу створення та застосування правових норм забезпечує чіткість і злагодженість діяльності відповідних юридичних механізмів. Норма права постулюється як загальнообов’язкове формальне правило належної поведінки, що встановлюється та забезпечується державою, закріплене й оприлюднене в офіційних актах, спрямоване на регулювання суспільних відносин шляхом визначення прав і обов’язків їхніх учасників. Принцип визначеності норми права висуває до процесу правотворчості вимоги несуперечливості (тобто відсутності колізій, здатних дезорієнтувати суб’єкта в масиві законодавства) і стабільності правових норм, яку слід розуміти як відсутність частого внесення змін у нормативно-правові акти, оскільки інакше суспільні відносини не встигатимуть адаптуватися до нових нормативних умов [5, с. 322–323].

За позицією Венеційської Комісії, визначеність в якості ключового чинника фундаментального принципу верховенства права передбачає, що правові акти мають були чіткими й точними, спрямованими на те, щоб забезпечити постійну прогнозованість ситуацій і правовідносин, що виникають [6, п. 46]. У доктрині також приділяється значна увага питанню визначеності правового акта, наголошується, що визначеність становить собою реальність, у межах якої має перебувати все правове регулювання. Зокрема, запроваджене поняття «ясність» щодо визначеності правових норм, під якою розуміється простота й зрозумілість акта (правовий документ повинен бути створений так, щоб бути