Особливостi правового статусу суб'эктiв господарювання

Шинделяр Д.М.

асистент кафедри цивільно-правових дисциплін

Чернівецького навчально-наукового юридичного інституту

Національного університету  «Одеська юридична академія»

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Господарська діяльність є основою обороту в будь-якій країні, і важливим елементом її існування. Саме тому Конституція України в ст. 13 закріпило право на здійснення господарської діяльності та захисту суб’єктів які беруть участь у відносинах в сфері господарювання [1].

Склад учасників відносин  встановлюється ст. 2 Господарського Кодексу України(далі – ГКУ): суб'єкти господарювання; споживачі; органи державної влади та органи місцевого самоврядування що наділені господарською компетенцією; громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Особливе місце в даному переліку посідає суб’єкт господарювання. Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством (ч. 1 ст.  55 ГКУ).[2]

Із цього визначення можна виділити основні ознаки суб’єкта господарювання:

• здійснює господарську діяльність;
• реалізує господарську компетенцію(правосуб’єктність);
• має відокремлене майно за яке несе відповідальність.

Господарська діяльність розглядається як суспільно корисна діяльність членів суспільства, їх спілок (об’єднань) щодо виготовлення продукції надання послуг, виконання робіт. Ознаками такої суспільно-корисної діяльності є:

1. виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб (сфера суспільного виробництва);
2. вона виконується на професійних засадах;
3. результати такої діяльності мають вартісний характер, вони реалізуються за плату, тобто функціонують як товар;
4. ця діяльність поєднує як приватні інтереси виробника, так і публічні інтереси (держави, суспільства, значних прошарків населення тощо) [3, с. 9].

Правосуб’єктність суб’єкта господарювання доктринально визначається як господарська компетенція, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у господарських правовідносинах прав і обов’язків, внаслідок яких вони мають можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов’язання, виступати у судових органах [4, с. 116].

Щодо третьої ознаки важливо розуміти що «майнову відокремленість» не слід ототожнювати з будь-якою наявністю майна у суб'єкта господарювання без аналізу підстав його перебування в останнього. Майно в того чи іншого господарюючого суб'єкта може перебувати без достатніх на те підстав, або в тимчасовому користуванні, або на збереженні, у заставі і на інших подібних підставах, але жодна з них не може свідчити про майнове відокремлення суб'єкта в процесі господарювання [5, с. 70].

Майном у сфері господарювання, відповідно до ст. 139 ГКУ, визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

Ч. 4 ст. 55 ГКУ закріплює що суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у Кодексі та інших законах [2].