Суб'єкти і засоби виникнення та припинення права власності
Автор: Андрей Бондарчук • Апрель 5, 2019 • Курсовая работа • 9,546 Слов (39 Страниц) • 570 Просмотры
Актуальність даної теми Полягає в тому що економічні відносини власності отримують юридичне закріплення у праві власності, що виникає внаслідок правового регулювання певних економічних відносин. Правове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямків нормативної діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих або інших об'єктів власності певному суб'єкту – громадянину, колективу, державі; обсяг і зміст суб'єктивних повноважень власника, порядок та форми їхньої реалізації щодо різноманітних об'єктів; засоби правової охорони відносин власності. Сукупність даних правових норм, що регулюють відносини власності, визначають право власності у об'єктивному розумінні. Суб'єктивне право власності визначається законом України «Про власність» від 07.02.91 р. і Цивільним кодексом як врегульовані законом суспільні відносини володіння, користування та розпорядження майном. Об'єктом дослідження є характер і права на майно власника, що належать іншим особам, тобто це право повного господарського ведення, оперативного управління оренди. З одного боку ці права є абсолютними, так як реалізується триада уповноважень: володіння, користування та розпорядження, що може бути порівняна з обсягом повноважень самого власника та підприємство має право захисту від усіх осіб, включаючи власника. А з іншого боку вони спочатку обмежені законом, так як вони є вторинними похідними бо тільки власнику чи уповноваженому їм органу належить право створення, реорганізації або ліквідації підприємства, визначення цілей його діяльності, здійснення контролю за ефективністю використання та схоронності довіреного майна. Предметом дослідження являється майно власника, що належать іншим особам. Мета курсової роботи: визначити об'єкти власності певному суб'єкту – громадянину, колективу, державі; обсяг і зміст суб'єктивних повноважень власника, порядок та форми їхньої реалізації щодо різноманітних об'єктів; засоби правової охорони відносин власності. Визначена мета зумовила постановку та розв’язання таких завдань:
Структура та обсяг курсової роботи. Курсова повним обсягом 30 сторінок складається із: вступу; двох розділів, які містять підрозділи; висновки та список використаних джерел.
1.1 Суб'єкти і засоби виникнення та припинення права власності Суб'єктами права власності в Україні визнаються – народ України, громадяни, юридичні особи і держава. У відповідності зі ст.3 Закону України «Про власність» від 07.02.91 р. суб'єктами права власності можуть бути також інші держави, їхні юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства. "Іноземні юридичні особи і громадяни можуть стати власниками майна в Україні у випадках придбання об'єктів приватизації, а також внаслідок здійснення іноземних інвестицій у формах, зазначенних Декретом Кабінету Міністрів України[1]. Для забезпечення здійснення підприємницької діяльності законодавство допускає об'єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та утворення на цій основі змішаних форм власності; у тому числі власності спільних підприємств за участю юридичних осіб та громадян інших держав. Усі засоби придбання права власності, визначені у законодавстві і поділяються на первинні та похідні. ПЕРВИННИМИ є такі засоби, коли право власності виникає на річ вперше або незалежно від попередніх власників. До них відносяться, зокрема, створення нової речі внаслідок виробничої діяльності, націоналізації, конфіскації, знахідка, скарб, реквізиція. ПОХІДНИМИ називаються такі засоби придбання права власності, при яких право нового власника грунтується на праві попереднього власника і виникає внаслідок волевиявлення останнього. В усіх випадках похідного придбання права власності має місце правонаступництво – перехід прав від однієї особи до іншого. Найбільш розповсюджений похідний засіб придбання права власності – передача речі по договору (постачання, купівлі – продажі, дарування). Підстави припинення права власності поділяються на такі, що залежать від волі власника (угоди про відчуження майна, повне майна внаслідок користування їм), і такі що від неї не залежать (примусовий продаж, вилучення майна у відповідності із законом, загибель майна внаслідок стихійного лиха). Майнову основу господарювання складає право власності. Власнику належать засоби виробництва на базі яких здійснюється підприємницька діяльність. Власник створює підприємство, визначає його задачі. Доручає, коли не діє самий, ведення справ уповноваженій особі – підприємцю, встановлює границі майнових прав підприємця. У цих випадках, на підставі договору, встановлює частку прибутку, яку підприємець буде одержувати за використання переданого майна. Також власнику належить право на ліквідацію підприємства. Власник може використати майно для здійснення будь-якій, не забороненою законом підприємницької діяльності. Умовою її ведення є вимога не порушувати публічні інтереси, які охороняються законом права громадян, організацій та держави у цілому. Здійснення права власності не повинно наносити збитків навколишньому середовищу. У означених випадках, з одного боку порушується межа здійснення права власності на екологічно шкідливі виробництва, а з іншого боку виникають перешкоди для нормального здійснення права власності на природні ресурси. Закон забороняє власнику скоєння не тільки тих дій, що здійснюються з наміром заподіяти шкоду особистості або майну іншої особи, але і таких дій, що об'єктивно завдають цю шкоду або створюють високий ступінь ймовірності його настання. У підприємницькій діяльності право власності реалізується по різному. Такі власники як держава, адміністративно - територіальні утворення реалізують його, здаючи майно в оренду, створюючи підприємства, організації або заклади. Їм надаються права повного господарського ведення або оперативного управління. Майно, не розподілене таким чином, кошти скарбниці реалізується у господарському обігу владою органів держави та відповідно адміністративно - територіальними утвореннями (наприклад: встановлення порядку користування природними ресурсами). Право приватної власності реалізується у значній мірі самим власником (групою власників). У товариствах і акціонерних товариствах управління майном здійснюється або зібраннями співвласників, або через створені ними органи. Громадяни безпосередньо управляють своїми приватними (сімейними) підприємствами. Аналогічно хозяйнують селяни (фермери), що поряд з використанням свого майна, що належить їм на праві власності, реалізують право довічного успадковуваного володіння у відношенні земельної ділянки. Колгоспи, радгоспи, сільгосппідприємства, організації споживчої кооперації, асоціації, об'єднання в багатьох випадках діють на базі колективно дольової і колективно спільної власності. Для такої форми власності характерним є управління нею через виборний орган, а також право виходу зі складу господарства з майновим паєм. Ведення господарства на базі усіх форм власності не виключає можливості передачі власником майна підприємцю. В усіх таких випадках постає питання про те, який правовий статус майна, що передається. Підприємець у цій ситуації реалізує один з вікових інститутів: – право повного господарського ведення; – право оперативного управління; – право господарського ведення; – оренду та інші. 1.2 Право державної власності До державної власності в Україні належать загальнодержавна, республіканська власність і власність адмінистративно-територіальних одиниць. Суб'єктом права загальнодержавної властності є : держава в особі Верховної Ради України, республіканської– Республика Крим, суб'єктами права комунальної власності– адмінистративно-територіальні одиниці. В особі обласних, районих, міських, селищних, сільских Рад народних депутатів. Повноваження з управління державним майном що є у загальнодержавній власності покладено на уряд– Кабінет Міністрів України. Виходячи з різного ступеня усуспільнення державного майна його значення для народу держави законодавство відносить до об'єктів права загальнодержавної власності: землю; майно, що забеспечує діяльність Верховної Ради України, та утворюванних нею державних органів; майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних військ і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдину енергетичну систему; систему транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; Національний банк та його установи і створювані ними державні кредитні ресурси; республіканські, резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверінітету Украіни і забеспечує її єкономічний та соціальний розвиток. "Майно, що забеспечує діяльність відповідних Рад і утворюванних ним органів; кошти місцевих бюджетів, державно житловий фонд, об'єкти житлово – комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації включаючи раціоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забеспечення економічного і соціального розвитку відповідної території”[2]. У зв'язку с розподілом державної власності на загальнодержавну та комунальну Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 05.11.95 року « Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю і власністю адміністративно- територіальних одиниц», якою затверджене перелік державного майна України, яке передається до власності адмінистративно-територіальних одиниць. Постановою також встановлено порядок размежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адмінистративно-територіальних одиниц. створення інформації власними силами і за свій рахунок; договір на створення інформації, договір, що містить умови переходу П. в. на і. до іншої особи (наприклад, купівля, продаж, поставки та ін.). Інформація, створена кількома громадянами або юридичними особами, є їхньою колективною власністю. Порядок і правила користування такою власністю визначаються договором, укладеним між співвласниками. Інформація, створена організаціями (юридичними особами) або придбана ними іншим законним способом, є власністю цих організацій. Інформація, створена на кошти державного бюджету, є державною власністю. Інформація, створена на правах індивідуальної власності, може бути віднесена до державної власності у разі передачі її на зберігання у відповідні банки даних, фонди або архіви на договірній основі. Власник інформації має право визначати правила доступу до неї, правила обробки її, призначати особу, яка здійснює володіння, використання і розпорядження інформацією та інші дії щодо неї. Загальнодержавна власність — це: земля; майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних сил, органів Державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти загальнодержавного бюджету; національний банк, інші державні банки та їхні установи і створювані ними кредитні ресурси; державні резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток, а також майно, передане у власність України іншими державами, юридичними особами і громадянами. Об'єктами права комунальної власності є: майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного ї соціального розвитку відповідної території або передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності. Держава та її адміністративно-територіальні одиниці не відповідають за зобов'язання один одного. У сучасних умовах розвитку суспільних відносин в інформаційній сфері, в інфор- маційному праві зазначене питання визначення правового режиму інформації щодо пра- ва власності є актуальним, проте й досить дискусійним [1, 2]. Дискусії зумовлені особ- ливостями властивостей інформації, на яких було наголошено в роботах [2]. Російські дослідники Войниканіс Е.А. та Якушев М.В. вважають за необхідне чітко визначити правовий статус інформації як об’єкта права власності. Проведене ними дос- лідження історичних аспектів розвитку права власності свідчить про недостатність нау- кового обґрунтування введення права власності на інформацію. З іншого боку, ці автори стверджують про те, що наявна судова практика, на відміну від існуючих законів, до- сить вдало вирішує питання встановлення права власності на окремі інформаційні про- дукти. Але існує й друга точка зору, згідно з якою взагалі заперечується можливість встановлення права власності на інформацію. Одним з основних аргументів при цьому є те, що встановлення права власності призводить до обмеження основного права людини на отримання інформації. Наприклад, автори звернення до Президента України (члени Громадської ради з питань свободи слова та інформації) прямо заперечують можливість поширення режиму права власності на інформацію тому, що це, на їхню думку, супере- чить Цивільному кодексу України, який у частині першій статті 316 встановлює, що право власності є правом особи на річ (майно). Відповідно ж до статті 179 ЦКУ річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки. Інформація, у свою чергу, визнана окремим, відмінним від речі об’єктом цивільних прав (стаття 177 ЦКУ) 1.3 Право колективної власності Колективна власність охоплює майно, що належить окремим організаційно оформленим колективам громадян, а також інших колективних організацій. Члени таких організацій об'єднують свою працю і свої кошти для досягнення певних цілей. Вони песпосередньо або через створюванні органи визначають порядок використання майна, управління ним та розподілу доходів. До коло суб'єктів колективної власності відносять трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товаривства, господарські товаривства та інші громадські об'єднання, релегійні організації, що є юридичними особами[3]. Трудовий колектив державного підприємства може бути суб'єктом права колективної власності, щодо частини чистого прибутку державного підприємства, яка може передаватися йому у випадках передбачених статутом підприємства. [4]Порядок розподілу і використання цієї частини прибутку здійснюється радою або зборами трудового колективу. Колективу орендаторів належить право власності на виготовлену на основі орендованого майна, продукцію, інше майно, набуте створеним ним підприємством, господарським товаривством тощо, а також на доход, одержаний орендарем. Слід розмежовувати право власності організації орендарів і право повного господарського відання, створеного нею підприємства, товаривства. Визначення права власності на інформацію дано в статті 38 Закону України “Про інформацію”: “Право власності на інформацію – це врегульовані законом суспільні від- носини щодо володіння, користування і розпорядження інформацією. Інформація є об'є- ктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об'єктом права власності як у повному обсязі, так і об'єктом лише володін- ня, користування чи розпорядження” [4]. В якості підстав для виникнення права влас- ності на інформацію законодавець визначив наступні: ∙ створення інформації своїми силами і за свій рахунок; ∙ договір на створення інформації; ∙ договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи. Вид власності є похідним від походження коштів, за які створена відповідна інфо- рмація: ∙ державна власність – інформація, створена на кошти державного бюджету; ∙ приватна власність – інформація, створена організаціями (юридичними особами) або фізичними особами за власні кошти. Статтею 39 Закону України “Про інформацію” встановлено, що інформаційна про- дукція та інформаційні послуги громадян і юридичних осіб, які займаються інформацій- ною діяльністю, можуть бути об'єктами товарних відносин, що регулюються чинним цивільним та іншим законодавством. Важливою рисою інформаційної продукції є те, що це матеріалізований результат інформаційної діяльності, призначений для задово- лення інформаційних потреб громадян, державних органів, підприємств, установ і орга- нізацій. Таким чином, відповідно до Закону України “Про інформацію” інформація може виступати об’єктом права власності як у повному обсязі, так і об'єктом лише володіння, користування чи розпорядження. Правові відносини щодо права власності на інформа- цію повинні регулюватися цивільним законодавством. У Цивільному кодексі України відображені дещо інші суперечливі погляди на про- блему права власності на інформацію. Відповідно до статті 177 ЦКУ до об’єктів цивіль- них прав відносяться речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові пра- ва, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформа- ція, а також інші матеріальні і нематеріальні блага [5]. В статті 179 цього Кодексу уточ- нено поняття “речі” – це предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Речі поділяються на рухомі та нерухомі. До нерухомих ре- чей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розта- шовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення, а до рухомих речей відносяться речі, які можна вільно переміщувати у просторі (ст. 181). В главі 23 ЦКУ виписано основні положення щодо права власності. Правом влас- ності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316), при цьому власникові належать права во- лодіння, користування та розпоряджання своїм майном (ст. 317). Суб’єктом права влас- ності є Український народ, фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автоно- мна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публіч- ного права (ст. 318). Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або влас- ника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 319). Особливо зазначено, що право власності є непорушним і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Лише як виняток може бути застосоване примусове від- чуження об'єктів права власності з мотивів суспільної необхідності на підставі і в по- рядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, визначених законом (ст. 321). Власність може бути загальнона- родною, приватною, державною, комунальною. Законодавець у ЦКУ надав визначення поняття інформації – це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільс- тві, державі та навколишньому середовищі (ст. 200). При цьому не визначено, в якості якого предмета матеріального світу може бути представлена інформація. Тобто, викори- стовуючи норми ЦКУ, не можливо логічно замкнути зв’язок: інформація – річ – право майнової власності. Власність колективного підприємства У власності колективного підприємства є вироблена продукція, одержані доходи, а також інше майно, придбане на підставах незаборонених законом. Вклади працівників, визначаються залежно від його трудової участі в діяльності державного або орендного підприємства, а також участі у збільшенні майна колективного підприємства після його створення. Окрему групу об'єктів права колективної власності складає майно, належне кооперативам (колгоспам). За своїм правовим режимом, до цієї групи відноситься майно споживчої кооперації, а також майно колективних сільськогосподарських підприємств. Вона складається з власності споживчих товаривств, спілок, підпорядкованих їм підприємств та організацій, та їх спільної власності. Власність споживчих товаривств створюється з внесків їх членів, прибутків, одержуваних від реалізації товарів, продукції, послуг, цінних паперів та іншої діяльності не забороненої чинним законодавством. До характерних особливостей права колективної власності кооперативу слід віднести визначення часток (паів) членів кооперативів в майні, що належить кооперативу. Всі відносини регулюються статутом підприємства. Майно споживчих товаривств та їх спілок може бути продано, передано в аренду, надано в позичку і безоплатне тимчасове користування членам споживчіх товаривств, державним, кооперативним та іншим організацям, трудовим колективам, окремим громадянам тільки за рішенням загальних зборів, конференців та з'їздів відповідних спілок або уповноважених ним органів. Об'єктом права властності акціонерного товаривства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, незаборонених законом. Об'єктом права власності господарського об'єднання підприємств і організацій є майно, добровільне передане йому підприємствами й організаціями, а також набуте в результаті господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, незаборонених законом. Об'єктами права власності громадських об'єднань, професійних спілок, благодійних та інших громадських фондів, є кошти та інше майно, необхідне для здійснення їх статутної діяльності, в тому числі майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення та інше. Право власності об'єднань громадян реалізують їх вище статутнього органу управління в порядку, передбаченому законодавством України та статутними документами. Політичні партії створюванні ними установи і організації не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, та займатися господарською та іншою комерційною діяльністю, за винятком продажу суспільно-політичної літератури та інших пропагандисько-агітаційно матеріалів. Релігійні організації мають право власності на майно придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвувани громадянами, організаціями або передане державою. 1.4 Право приватної власності Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна на рівні з громадянами України, якщо інше не передбачене законодавством. Об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, продуктивна та робоча худоба, земельні ділянки, засоби виробництва, вироблена продукція, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Склад, кількість і вартість майна не обмежується, крім випадків передбачених законом (не може бути у власності зброя, боєприпасі, вибухові та бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні засоби та інше). Майно може належити громадянам на праві спільної власності(сумісної чи часткової). Майно придбане у наслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане у наслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Важливим аспектом здійснення громадянами права приватної власності є право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої діяльності. Таким чином, держава законодавчо встановлює форми власності: державна, колективна та приватна. Кожної з цих форм власності притаманні тільки їй характерні риси (суб'єкти, засоби придбання, об'єкти), що викладені у главі 1. В основі розподілу на види лежить суб'єктивний склад даного права, так як суб'єктом, припустимо, загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської – Республіка Крим, комунальної адміністративно-територіальної одиниці в особі обласних, районних, сільських, селищних, міських Рад Народних Депутатів. У державній власності знаходиться більш широке коло об'єктів, ніж у колективній та приватній власності. Суб'єктами колективної власності є окремі організаційно-оформлені колективи та інші колективні організації, такі як господарські товариства, трудові колективи, релігійні організації, громадські об'єднання та ін., які є юридичними особами. Як і у праві приватної власності коло об'єктів визначене законодавчо. Існують ряд об'єктів, що не можуть бути у приватній та колективній власності. Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Усі форми власності мають свої переваги та недоліки. 2.ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ВЛАСНОСТІ Поняття речових прав на відміну від зобов'язальних може бути вживане у широкому та вузькому змісті. У широкому змісті це право на майно, що належить власнику, а також похідні від них права на це ж майно інших осіб – неспіввласників. Усі види речового права є абсолютними за своїм характером і передбачені безпосередньо законодавством. Речові права у широкому змісті протиставляються зобов'язальному, що випливають з договору (оренди, перевезення, зберігання та ін.), квазідоговорів та деліктів. На відміну від речових прав, що забезпечують закріплення майнових відносин у статиці, як вихідного положення для економічного обороту, зобов'язальні права на майно виникають і реалізуються у самому громадянському обороті як у динамічному процесі переходу майна і пов'язаних з ним прав від одного суб'єкта до іншого. У вузькому змісті речові права розуміються як вторинні похідні від права власності і абсолютні за характером права на майно власника, що належать іншим особам[5]. Таким чином, на перший погляд, відповідно до положень ЦКУ інформація не може бути об’єктом права власності. Але ЦКУ містить багато норм, які свідчать про протиле- жне. У статті 303 ЦКУ зазначається, що у власності фізичної особи можуть бути осо- бисті папери (документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні мате- ріали тощо), тобто її особиста інформація. Відповідно до статті 178 ЦКУ об'єкти ци- вільних прав, в тому числі й інформація, можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чи- ном, якщо вони не вилучені з цивільного обігу. Законодавець у статті 969 ЦКУ визнає документи як окрему форму інформації в якості цінностей, які можуть бути передані до банку на зберігання. Більш того, у статі 1010 ЦКУ до майна довірителя відносяться його речі та документи. Відповідно до глави 62 ЦКУ (Виконання науково-дослідних або до- слідно-конструкторських та технологічних робіт) до результатів виконання науково- дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, які має право викори- стовувати замовник, відносяться наукові дослідження та конструкторська документація в якості конкретних організаційних форм інформації. законодавство є досить суперечливим щодо визначення права власності на інформацію. Це суттєво галь- мує процес введення інформації в цивільний обіг, перешкоджає можливості цивілізовано- го захисту майнових прав суб’єктів інформаційних відносин. Але ЦКУ надає принципову змогу виправити це негативне становище. Відповідно до статті 200 ЦКУ порядок викори- стання інформації та захисту права на неї встановлюється законом. Тому, вбачається до- цільним ввести до інформаційного законодавства такі правові норми, які надали б змогу використовувати всі механізми цивільного права щодо введення інформації в цивільний обіг. Зміст цих правових норм повинен встановити наступне. 1. Інформація в її певних організаційних формах повинна бути віднесена до об’єктів права власності. 2. Інформація у вигляді інформаційних продуктів (організаційні форми – докумен- ти, книги, бази даних, ілюстрації, фотографії, голограми, кіно-, відеофільми тощо) по- винна бути визнана предметом матеріального світу, тобто віднесена до речей. Нами пропонується визначення інформації – це відомості, представлені в будь-якій організаційній формі і вигляді, на будь-яких носіях, про події і явища, які мали або ма- ють місце в суспільстві, державі і навколишньому середовищі. На відміну від визначен- ня наданого у ЦКУ, це визначення однозначно пов’язує інформацію з якимось носієм. Дійсно, багато дослідників стверджують (І.Л. Бачило, Е.А. Звєрєва, В.Н. Лопатін, В.А. Копилов) [2, 6, 7] про те, що інформація може бути задіяна в суспільному обігу тільки за допомогою якогось матеріального носія. Наприклад, до таких носів можна віднести на- ступні матеріальні об’єкти: ∙ папір, кіно-, магнітні плівки, фотопапір тощо; ∙ магнітні та лазерні диски та дискети, електронні пристрої пам’яті тощо; ∙ фізичні поля (акустичні, електричні, магнітні, електромагнітні). Саме нерозривний зв’язок інформації та її носія дозволяє визнати її предметом матеріального світу. В.А. Копилов, І.Л. Бачило, В.Н. Лопатін вважають, що лише та інформація може бути введена до суспільного, цивільного обігу, яка закріплена на такому матеріальному носії, що в свою чергу може бути предметом суспільного, цивільного обігу. Така точка зору обмежує введення в цивільний обіг інформації, яка розповсюджу- ється за допомогою фізичних полів, що. як правило, не задіяні в цивільному обігу. Це стосується, наприклад, електронної інформації, що розповсюджується за допомогою Мережі Інтернет. Дотримання - це така форма реалізації забороняючих чи охоронних правових норм, яка полягає в утриманні від дій, заборонених цими нормами, суворому додержанні встановлених заборон. Для реалізації забороняючих норм необхідним є утримання від заборонених дій, тобто пасивна поведінка. Наприклад, в ст. 54 Конституції України закріплено положення про те, що ніхто не може поширювати результати творчої, інтелектуальної діяльності іншого громадянина без його згоди. Для дотримання такої заборони необхідною є пасивна поведінка: утримання від поширення результатів творчої, інтелектуальної діяльності іншої особи, якщо немає згоди автора. Всі охоронні норми містять заборону, яка хоч і не формулюється прямо, однак логічно виводиться зі змісту норми: якщо за певні діяння в санкції норми встановлено юридичну відповідальність, то такі діяння є забороненими.Такі норми викладені, наприклад, в особливій частині Кримінального кодексу, або Кодексі про адміністративні порушення, звернені до необмеженого числа суб’єктів і стосуються кожного деліктоздатного суб’єкта. Забороняючі та охоронні норми передбачають абсолютні чи відносні обмеження. Основна їх ціль – попередження негативних дій, які можуть нанести шкоду суспільним відносинам. Додаткові цілі – спрямування діяльності суб’єктів на бажану поведінку. Дотримання встановлених заборон відбувається, як правило непомітно: в процесі правомірної бездіяльності чи під час здійснення дозволених дій. Наприклад, студент, знаходячись на лекції і не вчиняючи заборонених діянь, реалізує усі забороняючі та охоронні норми. Виконання норм права - це така форма реалізації, яка полягає в обов'язковому вчиненні діянь, що передбачаються нормами права та (або) укладеними на їх підставі договорами. Виконання обов’язків шляхом вчинення визначених дій в деяких випадках прирівнюється до утримання від тих чи інших дій. Виконання незалежно від того, яким шляхом воно досягається – в результаті активних дій або ж утриманням від них (бездіяльності), завжди пов’язано з втіленням у життя зобов’язуючих приписів. Наприклад, виконання правил техніки безпеки під час роботи на верстаті передбачає як активні, так і пасивні діяння. Таким чином, здійснення позитивних зобов’язань спрямоване на досягнення бажаного для суспільства соціального результату. Виконання права термінологічно є дуже схожим з його дотриманням. Але виконання виступає як форма здійснення суб’єктами як активних, так і пасивних обов’язків, тоді як правова заборона – це різновид юридичного обов’язку лише пасивного типу. На відміну від дотримання, виконання передбачає реалізацію конкретних правових відносин, що характеризується наявністю не менше двох суб’єктів, встановленням між ними чіткого правового зв’язку на основі передбачених в гіпотезі норм права юридичних фактів. Використання норм права - це форма реалізації суб’єктивного права, при якій здійснюється втілення в життя уповноважуючих норм.Останні надають суб’єктам право на здійснення передбачених в них позитивних діянь. Використання права відрізняється від двох попередніх форм реалізації правових норм тим, що в цьому випадку відбувається здійснення суб’єктивних прав, а не реалізація юридичних обов’язків та заборон. Особі надається право самій вирішувати користуватися наданим правом чи ні. Але у будь-якому випадку, за наявності бажання особи, ця норма буде реалізована. Наприклад, відповідно до ч.1 ст.35 Конституції України, кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Зазвичай використання передбачає активну поведінку (як у вищезазначеному прикладі). Водночас, необхідно відзначити, що існують випадки, коли реалізація права у формі використання можлива й у пасивній поведінці. Наприклад, в ст. 23 Конституції України зазначено, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання щодо себе. Даний припис є частиною права на захист і особа може використати надане право у пасивній формі, тобто не свідчити проти себе. Використання правових норм складається із таких можливостей: діяти певним чином, користуватися певним соціальним благом, вимагати належної поведінки від відповідної особи, звертатися до правоохоронних органів з вимогами захисту і відновлення порушеного права. Суб’єктивне право іноді визначається як „дозвіл”. На думку О.Е. Лейста, з точки зору реалізації права, це є неточним. В правовій державі громадянину дозволяється усе, що не заборонено. Виходячи із цього, відсутність заборони автоматично означає дозвіл. Спеціальний дозвіл як тип правового регулювання поведінки громадян є характерним для тоталітарних держав, де для прояву самостійності та ініціативи з будь-якого питання громадянину потрібен спеціальний дозвіл влади. Необхідно відзначити, що дозвіл та надання права не є тотожними поняттями. Кожному дозволено дихати свіжим повітрям з балкону власного будинку, але це не породжує юридичну можливість перешкоджати проїзду автомобілів по дорозі, що знаходиться поруч. В громадянському суспільстві суб’єктивне право не є „мірою дозволеного”, а є можливістю поведінки, яка гарантована юридичними засобами, забезпечена необхідністю відповідної поведінки зобов’язаних осіб та необхідністю примусового відновлення порушеного права і (або) покарання його порушників. Межею використання суб’єктивного права є права інших людей. В ст. 23 Конституції України закріплено положення: „Кожна людина має право на розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей”. Однак, це не означає, що своє право не можна використовувати, якщо при цьому правомірно спричиняється збиток інтересам (а іноді – правам) інших осіб. Наприклад, власник будинку має право його продати молодіжній рок-групі для проведення репетицій, хоча це може порушити деякі інтереси сусідів. Перераховані форми безпосередньої реалізації права мають свої механізми. Має свій механізм також правозастосування, сутність якого буде розглянуто в наступному підрозділі. Як справедливо зазначає В.О. Котюк, щоб зрозуміти механізм реалізації права потрібно використати системний, функціональний та соціологічний підходи. Вбачається за доцільне спочатку звернути увагу на поняття механізму в науці вцілому. Отже, механізм – це пристрій (сукупність ланок або деталей), що передбачає чи перетворює рух. Перекладаючи це положення на юриспруденцію, можна зробити висновок, що механізм – це система взаємопов’язаних на усіх рівнях складових елементів у статиці. У випадку ж розгляду цих елементів в динаміці, – можемо говорити вже про процес того чи іншого явища. Таким чином, механізм реалізації права складається з наступних елементів: а) юридичний факт; б) правовідносини; в) акти реалізації суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. У випадку ж розгляду реалізації права в якості процесу, виникає проблема можливості існування цього явища поза правовідносинами. Реалізація права, зазначає С.С. Алексєєв є можливою і поза правовідносинами, в формі дотримання норм права, яке виражається в тому, що суб’єкти соціальних відносин погоджують свою поведінку з правовими заборонами, не вчиняють юридично заборонених діянь. О.В. Сурілов же виходив з того, що дотримання норми права з моменту її вступу в силу є юридично опосередкованим взаємозв’язком, взаємодією осіб та органів і, відповідно, вважав, що реалізація норм права є можливою лише через правовідносини. В юридичній літературі існує думка, що суб’єктивні права та юридичні обов’язки можуть бути реалізовані або через правовідносини, або поза правовідносинами. В останньому випадку реалізуються так звані „всезагальні” права та обов’язки. Це, наприклад, такі права, якими визначені суб’єкти права користуються по відношенню до всіх інших суб’єктів, а останні зобов’язані не заважати їх здійсненню (право власності на нерухомість, майно, право автора на власний витвір, право на життя тощо). Це і відповідні цим правам обов’язки суб’єкта по відношенню до всіх інших суб’єктів (обов’язок утриматись від протиправної поведінки, дотримуючись правових заборон). Таким чином, поза правовідносинами можуть бути реалізовані не тільки заборони, але і суб’єктивні права та обов’язки. Дещо інша точка зору на поставлену проблему полягає в тому, що реалізація права розглядається як процес, що відбувається тільки в межах правовідносин, причому в межах правовідносин конкретних і загальних. Прибічники загальних правових відносин вважають, що мати на увазі та вивчати тільки конкретні правові зв’язки, в яких чітко визначені як мінімум два суб’єкти, але й ті зв’язки, де можна говорити про наявність одного суб’єкта, а друга сторона кожного разу визначається відповідно до конкретної ситуації. Деякі автори, зокрема В.М. Горшенєв, вважають, що для реалізації норм права необхідні відповідні правовідносини, більш того, для реалізації норм права потрібні не просто правовідносини, а й їх здійснення, коли суб’єкти своєю поведінкою втілюють у життя суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Отже, спільне у механізмах різних форм реалізації права полягає в тому, що вони призначені для втілення вимог правових приписів у фактичній поведінці суб’єктів. Але це здійснюється різними шляхами, з використанням різноманітних правових засобів і методів. Головне ж полягає в тому, що специфіка і характер відносин, які при цьому виникають, досить різні і поки що мало досліджені юридичною наукою. 2.1 Право орендаря як речове господарське право Для ведення господарської діяльності майно може передаватися власником підприємцю за договором оренди, у силу якого наймодавець зобов'язується надати наймачу майно у тимчасове користування за плату. Правовідносини, що виникають при цьому, є обов'язковими і підкоряються нормам зобов'язального права. Однак у відносинах з усіма третіми особами вони є речовими і захищаються як речові права. У відповідності зі ст. 257 ДК України договір між громадянами на строк більш одного року повинен бути укладений у письмовій формі. Договір найму майна державних, кооперативних та інших громадських організацій повинен бути укладений у письмовій формі, за винятком випадків, передбачених особливими умовами. Інтереси орендаря, що вдається до використання майна, яке наймається, складаються з того, щоб не обтяжуючи себе всякий раз придбанням майна у власність, отримати можливість ефективно використовувати тимчасово наймані виробничі фонди. Ці інтереси можуть полягати також у тому, щоб у ході оренди викупити майно у власність. Такі, зокрема, мотиви оренди підприємств, трудовими колективами. З одного боку, тут розуміється виробничий комплекс, що вже "на ходу". З іншого боку, оренда такого комплексу повинна бути ефективної бо орендарем виступає колектив, що працює тут, знає виробництво, його достоїнства і недоліки, економічні зацікавлений у хорошій роботі підприємства. При переході права власності на здане у найом майно від наймодавця до іншої особи, договір найму зберігає силу для нового власника. Договір найму зберігає силу і при переході майна від однієї державної організації (наймодавця) до іншої. 6 Право володіння та користування майном у орендаря встановлюється як невід'ємна частина повноважень орендаря: продукція, плоди та інші доходи, отримані орендарем у результаті використання майна, що орендувалося у відповідності з договором, є його власністю. Обсяг розпорядчих можливостей орендаря, визначається виключно договором з орендодавцем. Орендар має право за згодою орендодавця здавати майно у суборенду. Якщо йдеться про оренду майна, що належить орендодавцю на праві приватної власності, у договорі оренди може міститися умова про викуп майна, за умови внесення обумовленою договором викупної ціни. Якщо йдеться про державне та муніціпальне майно викуп може здійснюватися тільки на основі законів про приватизацію. Відмінність орендного речового права складається з відносно вузьких розпорядчих можливостей орендаря. Воно відрізняється від права повного господарського ведення також тим, що обсяг повноважень останнього встановлений законом. Також слідує відзначити, що ці права на відміну від оренди, надається не за плату. Це не виключає передачі власнику певної частини доходів, але це не плата за майно, а умова його надання. На усіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарчої діяльності є прибуток (доход). Порядок використання прибутку визначає власник підприємства або уповноважений їм орган згідно Статуту підприємства та діючому законодавству[7]. У контрагентів існує ряд прав, притаманних тільки договору оренди до яких відносяться: – обов'язок наймодавця передати майно у відповідності з договором і право вимагати встановленої плати; – право наймача вимагати передачі майна у відповідності з договором, обов'язок вносити обумовлену плату і повернути майно у належному стані, з врахуванням нормального зносу (або у стані обумовленим договором); – встановлення права власності наймача на продукцію, плоди та інші доходи, отримані орендарем у результаті використання майна, що орендувалося, якщо інше не встановлене договором; – обов'язок наймодавця щодо капітального ремонту переданого об'єкту, і наймача– щодо поточного ремонту, якщо інше не встановлене договором; – визначення прав сторін на поліпшення майна у випадку їх відокремлюваності: у наймача, якщо інше не встановлене договором, а у наймодавця на відокремлюючі поліпшення, зроблені без його згоди, і за плату, коли вони зроблені за його згодою, якщо інше не передбачене договором; – встановлення права наймача на відновлення договору на невизначений термін за відсутностюзаперечень наймодавця і продовження користування майном після закінчення строку договору; У договорі оренди особливим образом регулюється право орендаря на зроблені поліпшення, розподілені обов'язкі щодо ремонту майна між учасниками договору, У той час як передача майна у повне господарське ведення означає для суб'єктів цього права несення усіх обов'язків по усім видам ремонту отриманого від власника майна. Підприємства самостійно здійснюють матеріально технічне забезпечення власного виробництва і капітального будівництва через систему прямих угод або через товарні біржі та інші посередницькі організації України та інших держав. Орендний договір носить терміновий характер, а право повного господарського ведення такого характеру не має. Тому треба вважати, що інформація може бути введена до суспільного, цивільного обігу, коли її матеріальний носій “дозволить” реально ввести інформацію до суспільного, цивільного обігу. Дійсно, наприклад, людина є матеріальним носієм інфо- рмації, вона безпосередньо сприяє введенню інформації до суспільного, цивільного обі- гу, але, звичайно, не є предметом цивільного обігу. З точки зору бажання віднести інформацію до речей потрібно вести мову не взагалі про інформацію, а про її організаційні форми. Досить часто термін інформація в конкре- тних правових нормах заміняється визначенням її конкретних організаційних форм – окремі дані (відомості), документи, масиви (бази) даних (документів), звіти, бібліотеки, фонди документів, архіви тощо. Але до визначення таких організаційних форм інформа- ції при формулюванні конкретних правових норм треба ставитися прискіпливо. Напри- клад, у статті 303 ЦКУ зазначається, що особисті папери (документи, фотографії, що- денники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо) фізичної особи є її власністю. Це призводить до неоднозначного трактування норм законодавства. Більш того, у цьому випадку з’являються прогалини щодо визначення інформації (речей), яка може знаходи- тись у власності фізичної особи, наприклад це стосується інформації, яка розміщується на магнітних та лазерних дисках та дискетах, електронних пристроях пам’яті тощо. Важливим питанням є визначення вартості інформації, що зумовлює можливість її використання при здійсненні цивільного обігу. Визначення вартості інформації є визначальним для здійснення договорів та право- чинів, для визначення різноманітних санкцій щодо їх виконання або невиконання тощо. Тільки за умови можливості визначення вартості інформації стає можливим в повному обсязі задіяти правові механізми захисту права власності на інформацію. З огляду на те, що в сучасному українському законодавстві, зокрема в ЦКУ, чітко не сформульовані питання щодо визначення вартості інформації стає проблематичним захист майнових прав, пов’язаних з інформацією. Ця проблема має місце і в законодавствах інших країн [8]. Деякі дослідники вважають, що вартість може мати лише інформація, яка є конфі- денційною, тобто не загальнодоступною, і що саме така інформація може бути об’єктом 2.2 Право внутрішньогосподарського ведення майном Право внутрішньогосподарського ведення майна представляє собою також похідне від права власності, а можливо і від права повного господарського ведення, право внутрішньогосподарського підрозділу щодо володіння, користування та розпорядження, закріпленим за ним майном підприємства. Воно здійснюється у відповідності з внутрішньогосподарським договором, завданнями підприємства, метою діяльності, означеними у положенні про даний підрозділ, правилами ведення госпрозрахунку на підприємстві. Особливостями цього права є те, що його межі визначені для реалізації внутрішньогосподарського розрахунку самим підприємством. Це право реалізується уподавляючій більшості у внутрішньогосподарських відносинах і не входить у сферу товарного обороту. Лише у тих випадках, коли за умовами діяльності відокремленому підрозділу підприємства відкривається рахунок у банку, воно може реалізувати майно шляхом виступу у товарно-грошовому обороті. Наприклад, товарний цех може у відповідності з умовами внутрішньогосподарського розрахунку виробляти та реалізовувати самостійно створювану тару. Транспортний цех підприємства може позичатися у встановлених межах транспортним обслуговуванням клієнтури від свого імені. Підставою виникнення права внутрішньогосподарського ведення може бути акт наділення підрозділу відповідним правом або внутрішньогосподарський договір. Основними повноваженнями у триаді внутрішньогосподарського ведення є правочинность володіння та користування. Розпорядчі можливості, що надаються підрозділами практично виключають можливість відчуження майна іншим підрозділам або взагалі за межі підприємства, хоч це допустимо. Наприклад, надання права реалізації не потрібних підприємству предметів обладнання, інвентаря, інших речей. Звичайно розпорядчі повноваження пов'язані з передачею верстатів, обладнання у ремонт, з переміщенням їх у сферу діяльності інших підрозділів. Параметри розпорядження повинні бути обумовлені у відповідному акті підприємства і остаточно закріплені за підрозділом. Розвиток суб’єктів господарювання на певному етапі передбачає відокремлення внутрішніх підрозділів та розподіл між ними функцій виробничого характеру для ефективнішого господарювання суб’єкта в цілому. Кожен підрозділ при цьому не тільки володіє організаційною автономією (господарськими функціями), але також наділяється майном для реалізації покладених на нього завдань. В Німеччині , наприклад, відокремлений підрозділ повинен мати власний капітал – як основні , та і обігові кошти, вимоги до мінімального розміру яких не встановлені. Законодавство України фрагментарно регулює організаційне оформлення підрозділів суб’єкта господарювання. Порядок наділення майном підрозділів суб’єкта господарювання та правовий режим такго майна взагалі не врегульований. Винятком був період з 1 січня 2004 року по 2 квітня 2006 року, коли ст.. 56, 133 та 138 ГК України закріплювали основні характеристики майнових взаємин між суб’єктами господарювання та їх структурними одиницями. Для позначення такого режиму правовідносин використовувався термін «оперативне використання», який ми вживаємо тут надалі. Не зважаючи на скасування положень закону, правовий режим майна підрозділів був і залишається важливим питанням для організації господарювання, особливо для підрозділів, територіально віддалених від головних органів суб’єкта господарювання чи навіть розташованих в іншій юристдикції, зокрема філій та постійних представництв ( див також в цьому підручнику розділ 4 «суб’єкти господарського права»). Право на доступ до інформації є конституційним правом людини, яке передбачене і гарантоване статтею 34 Конституції України, а саме, право кожного на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Закріплене Конституцією України право на інформацію передбачено, насамперед, Законами України "Про звернення громадян", "Про інформацію", "Про доступ до публічної інформації" та іншими нормативно-правовими актами. Закон України "Про інформацію" (далі - Закон) встановлює, що кожен має право на вільне одержання, використання, поширення, зберігання та захист інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Під інформацією Закон розуміє будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Закон закріплює основні принципи інформаційних відносин, а саме: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією; достовірність і повнота інформації; свобода вираження поглядів і переконань; правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації; захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя. Відповідно до Закону право на інформацію охороняється законом та держава гарантує всім суб'єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Також ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб'єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію. Розглядаючи питання щодо реалізації права на доступ до інформації, слід відмітити Закон України "Про звернення громадян" та Закон України "Про доступ до публічної інформації". Закон України "Про звернення громадян" передбачає, що громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. Закон України "Про доступ до публічної інформації" визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес. Під публічною інформацією мається на увазі відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Зауважуємо, що особливістю цього Закону є те, що він не поширюється на відносини щодо отримання інформації суб'єктами владних повноважень при здійсненні ними своїх функцій, а також на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом. Насамперед варто відзначити, що право на звернення та право на доступ до публічної інформації тісно пов'язані між собою. Право на звернення - це викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заява (клопотання) і скарги (ст. 3 Закону України "Про звернення громадян"), до суб'єктів владних повноважень, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації. Під запитом на інформацію розуміється прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні (ст. 19 Закону України "Про доступ до публічної інформації"). Проте дуже часто виникають проблеми щодо розмежування звернення громадянина та запиту на інформацію. Отримавши лист від громадянина, суб'єкту владних повноважень, об'єднанням громадян, підприємствам, установам необхідно звернути увагу в першу чергу, які питання порушуються у листі. Наприклад, звернення стосується відстоювання прав і законних інтересів громадянина та пропозицій до діяльності суб'єктів владних повноважень, викриття їх недоліків (зауваження) в роботі. А в запитах на інформацію мова йде про надання публічної інформації, якою володіє або повинен володіти її розпорядник. Крім того, між зверненням і запитом є відмінності, а саме порядок оформлення, процедура реєстрації та обліку, а також порядок отримання інформації тощо. Закон України "Про звернення громадян" передбачає право на звернення громадянина через подання звернень, у якому має бути зазначено прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Звернення може бути усним (викладеним громадянином і записаним посадовою особою на особистому прийомі) чи письмовим, надісланим поштою або переданим громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, якщо ці повноваження оформлені відповідно до чинного законодавства. Звернення може бути подано як окремою особою (індивідуальне), так і групою осіб (колективне). Відповідно до цього Закону громадяни мають право, зокрема, особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та брати участь у перевірці поданої скарги чи заяви; знайомитися з матеріалами перевірки; подавати додаткові матеріали або наполягати на їх запиті органом, який розглядає заяву чи скаргу; бути присутнім при розгляді заяви чи скарги; одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги; висловлювати усно або письмово вимогу щодо дотримання таємниці розгляду заяви чи скарги; вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали результатом порушень встановленого порядку розгляду звернень. Щодо доступу до публічної інформації, то запитувачами публічної інформації відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації" є фізичні, юридичні особи та об'єднання громадян без статусу юридичної особи. Громадянин має право звернутися до розпорядника інформації із запитом індивідуальним або колективним незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту. Водночас, запит може подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача. Письмовий запит подається в довільній формі та повинен містити: ім'я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв'язку, якщо такий є; загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст підпис і дату за умови подання письмового запиту. При цьому, для спрощення процедури оформлення письмових запитів особа може подавати запит шляхом заповнення відповідних форм запитів на інформацію, які можна отримати в розпорядника інформації та на його офіційному веб-сайті. Якщо з поважних причин (інвалідність, обмежені фізичні можливості) особа не може подати письмовий запит, його має оформити відповідальна особа, обов'язково зазначивши в запиті своє ім'я, контактний телефон, та надати копію запиту особі, яка його подала. Інший важливий момент, те що вказаний Закон зобов'язав розпорядників інформації визначати спеціальні місця для роботи запитувачів з документами чи їх копіями, а також надавати право робити виписки з них, фотографувати, копіювати, сканувати, записувати на будь-які носії інформації, а також мати спеціальні структурні підрозділи або призначати відповідальних осіб для забезпечення доступу до інформації. Також Закон України "Про доступ до публічної інформації" встановлює право кожної особи: знати у період збирання інформації, але до початку її використання, які відомості про неї та з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються, передаються чи поширюються, крім випадків, встановлених законом; доступу до інформації про неї, яка збирається та зберігається; вимагати виправлення неточної, неповної, застарілої інформації про себе, знищення інформації про себе, збирання, використання чи зберігання якої здійснюється з порушенням вимог закону; на ознайомлення за рішенням суду з інформацією про інших осіб, якщо це необхідно для реалізації та захисту прав та законних інтересів; на відшкодування шкоди у разі розкриття інформації про цю особу з порушенням вимог, визначених законом. Слід відмітити, що для забезпечення збереження та доступу до публічної інформації документи, що знаходяться у суб'єктів владних повноважень, підлягають обов'язковій реєстрації в системі обліку. Діловодство щодо звернень громадян ведеться в порядку, який встановлюється Кабінетом Міністрів України, а саме Інструкцією з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 348. Усі звернення реєструються у день їх надходження на реєстраційно-контрольних картах, придатних для оброблення персональними комп'ютерами або в журналах. Облік особистого прийому громадян ведеться на картках, у журналах або за допомогою електронно-обчислювальної техніки. Певні особливості та відмінності при розгляді звернень громадян та запитів на інформацію мають і строки їх розгляду. Відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації" розпорядник інформації має надати відповідь не пізніше 5 робочих днів з дня отримання запиту. Разом з цим, строк розгляду запиту розпорядник інформації може продовжити до 20 робочих днів у разі, якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту. У разі якщо запит на інформацію стосується інформації, необхідної для захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних подій, що сталися або можуть статись і загрожують безпеці громадян, відповідь має бути надана не пізніше 48 годин з дня отримання запиту. 2.3 Порівняльна характеристика права власності та права повного господарського ведення Серед речових прав законодавець особливо виділяє права повного господарського ведення, оперативного управління.[8] Правом повного господарського ведення власник (або уповноважені їм органи) наділяють підприємства, здійснюючі професійне господарювання як підприємницьку діяльність у цілях вилучення прибутку. Тут застосовують правила про власність, якщо інше не передбачене законодавчими актами або договором підприємства власника. У цьому випадку речове право підприємств через повноваження володіння, користування і розпорядження реалізуються з найбільшою повнотою, порівняної з обсягом повноважень самого власника. Більш того, користуючись своїм абсолютним правом повного господарського ведення, підприємство має можливість його захисту від усіх осіб, включаючи власника. У той ж час, будучи вторинним, похідним, це право вже спочатку обмежене законом бо тільки власнику і уповноваженим їм органам належать права створення, реорганізації, ліквідації підприємства, визначення мети[цілей] його діяльності, здійснення контролю за ефективністю використання і схоронності довіреного майна. По відношенню до даної вихідної конструкції право повного господарського ведення держава або інший власник може встановити подальші обмеження його обсягу та змісту. Ці обмеження можуть бути загальнонормативними, спеціально нормативними або індивідуальними. ЗАГАЛЬНОНОРМАТИВНИМИ – є обмеження встановлені діючим законодавством при реалізації права повного господарського ведення будь-якими підприємствами стосовними до усіх або деяких форм власності. Частина цих обмежень розповсюджується і на підприємства, що є власниками свого майна. Обмеження, нормативно встановлені для державних або муніціпальних підприємств, полягають здебільшого у введенні особливого порядку розпорядження майном, що припускає необхідність одержання дозволу, погодження з комітетами щодо управління майном або ж необхідність здійснення розпорядчих дій безпосередньо комітетами. Назвемо деякі найбільш важливі обмеження: Ліквідація та реорганізація підприємства виробляються за рішенням власника або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, при участі трудового колективу.[9] Підприємство-боржник подає у арбітражний суд заяву про свою неспроможність (банкрутство) тільки за згодою власника або уповноваженого їм органу. Продаж матеріальних та не матеріальних активів діючих державних і муніціпальних підприємств здійснюються у відповідності з законодавством про приватизацію. При здачі в оренду нерухомого майна державних та муніціпальних підприємств, структурних одиниць цих підприємств, їхніх підприємств, їхніх філій, відділень та інших відокремлених підрозділів повноваження орендодавця здійснюють виключно відповідні комітети з управління майном. Здача в оренду рухомого майна цих підприємств на строк більш 1 року здійснюється підприємствами за погодженням з відповідними комітетами. СПЕЦІАЛЬНО-НОРМАТИВНІ обмеження встановлюються звичайно на підзаконному рівні і застосовуються до певних галузей або здійснюючих певні види діяльності. Подібні обмеження можуть перебувати у закріпленні за підприємствами майна на праві ПОВНОГО ГОСПОДАРСЬКОГО ВЕДЕННЯ (не повного – отже, обмеженого) або навіть на праві ОПЕРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ. Останнє характеризує загальний вихідний режим майна не за підприємствами, а за державними та іншими установами, що фінансуються за рахунок коштів власника. Межі здійснення права оперативного управління встановлюються законом у відповідності з метою діяльності установи, завданнями власника і призначенням майна. Вони є значно більш жорсткими, ніж межі здійснення права повного господарського ведення (у всякому випадку, у порівнянні з заставленою у законі теоретичною моделлю цього права). ІНДИВІДУАЛЬНІ обмеження встановлюються власником або уповноваженим їм органом по відношенню до того або іншого конкретного підприємства виходячи з специфіки умов господарювання у кожному окремому випадку. Як можливий правовий засоб застосування індивідуального обмеження ЗУ « Про власність» називає лише договір підприємства з власником. Виходячи зі сказаного, імперативна вказівка про те, що за державними та муніціпальними підприємствами майно закріплюється на праві повного господарського ведення, слідує сприймати лише як базову теоретичну правову конструкцію, що може бути модифікована (обмежена за обсягом і змістом суб'єктивного права) нормативним шляхом або договором. Крім того, у силу ст. 5 «Про власність» власник не зобов'язаний, а лише може закріпити майно, що йому належить за створеним їм підприємством на праві повного господарського ведення. Ця досить вагома розбіжність у підставах виникнення даного права (пряма вказівка закону або ж розсуд власника, втілене у договорі) не можна пояснити лише дефектами юридичної техніки. Мабуть, подібні коливання законодавця відображають суттєві моменти і, зокрема, відтворюють об'єктивну тенденцію до наділення суб'єктів господарювання найбільш широким за обсягом та змістом речовим правом. Однак це не виключає можливості прояву волі власника у обмеженні цього права або навіть його заміні іншим, завідомо більш вузьким правом оперативного управління. Таким чином, в даній курсовій роботі розглянуті такі форми реалізації права власності як оренда, право повного господарського ведення та право внутрішньогосподарського ведення. Виходячи з задач курсової роботи необхідно провести порівняльний аналіз права власності та права повного господарського ведення. Щодо суті дані права є ідентичними, так як обидва права володіють тріадой повноважень: володіння, користування та розпорядження. Є абсолютними правами у частині можливості захисту, так як і власник і підприємство володіти майном на правах повного господарського ведення мають можливість захисту від усіх осіб, а останні навіть від власника. Істотні відмінності цих двох прав перебують у тому, що суб'єктом права власності можуть бути і фізичні і юридичні особи, а права повного господарського ведення, тільки юридичні особи; засоби придбання права власності можуть бути як первинними, так і похідними, а засоби придбання права повного господарського ведення тільки похідними; власник має право на створення, ліквідацію, реорганізацію підприємства, визначення цілей його діяльності, здійснення контролю за ефективністю використання та схоронності довіреного майна, юридична особа, яка володіє майном на праві повного господарського ведення, таких прав не має.
Абсолютним правом, яким не кореспондують ні з одним конкретним суб'єктом, є право власності. Право власності дає його суб'єкту можливість володіння, користування та розпорядження майном у відповідності із законом. Це право використовується для здійснення господарювання на базі власного майна державою, областями, містами, а також приватними власниками. У невеликому обсязі реалізує своє право власності для здійснення господарської діяльності та суспільної організації у цілях реалізації статутних задач, але найчастіше як споживачи продукції (робіт та послуг). Держава (або регіон) як власник реалізує своє право у господарюванні, коли приймає вирішальні та розпорядчі (дозвільні) акти у відношенні об'єктів власності про направлення їх на господарські цілі. Такі рішення, як планові акти про будівництво важливих народно-господарських об'єктів, про створення нових об'єднань або виробничо-господарських комплексів із їхніми органами, що очолюють, про передачу підприємств, об'єднань, їхньої приватизації – це все дії щодо реалізації права власності. Оскільки акти мають виробничо-господарські цілі та породжують підприємницькі стосунки, вони відносяться до господарського регулювання. Беруть участь у господарських відносинах на базі власного майна приватні власники – фізичні та юридичні особи. Держава законодавчо встановлює форми власності: державна, колективна та приватна. Кожної з цих форм власності притаманні тільки їй характерні риси (суб'єкти, засоби придбання, об'єкти), що викладені у главі 1. В основі розподілу на види лежить суб'єктивний склад даного права, так як суб'єктом, припустимо, загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської – Республіка Крим, комунальної адміністративно-територіальної одиниці в особі обласних, районних, сільських, селищних, міських Рад Народних Депутатів. У державній власності знаходиться більш широке коло об'єктів, ніж у колективній та приватній власності. Суб'єктами колективної власності є окремі організаційно-оформлені колективи та інші колективні організації, такі як господарські товариства, трудові колективи, релігійні організації, громадські об'єднання та ін., які є юридичними особами. Як і у праві приватної власності коло об'єктів визначене законодавчо. Існують ряд об'єктів, що не можуть бути у приватній та колективній власності. Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Усі форми власності мають свої переваги та недоліки. Форми реалізації прав власності можуть різноманітними. У процесі реалізації суб'єкти вступають до абсолютно-відносних речові правовідносин. До числа таких правовідносин відносяться право повного господарського ведення, оперативного управління, оренди та інші права на майно, отримані від власників для ведення господарської діяльності. Вони є абсолютно відносними. Тому що суб'єкт такого права реалізує свої можливості поза взаємодією з іншими суб'єктами, володіє, користується та розпоряджається майном 'абсолютно', не використовуючи своїх можливостей ні з ким, крім власника, з яким він перебує у відносному правовідношенні. Правовідносини такого роду у сучасному регулюванні опосредують представлення державного майна підприємцем. Вони одержують майно для його реалізації у умовах ринкової конкуренції з тим, щоб використати автономну оперативно-господарську самостійність, отримати оптимальні фінансово-господарські результати, що дозволять рентабельно для держави та регіону вести діла у власних інтересах та інтересах власника. В даній курсовій роботі розглянуті такі форми реалізації права власності як оренда, право повного господарського ведення та право внутрішньогосподарського ведення. Виходячи з задач курсової роботи необхідно провести порівняльний аналіз права власності та права повного господарського ведення. Щодо суті дані права є ідентичними, так як обидва права володіють тріадой повноважень: володіння, користування та розпорядження. Є абсолютними правами у частині можливості захисту, так як і власник і підприємство володіти майном на правах повного господарського ведення мають можливість захисту від усіх осіб, а останні навіть від власника. Істотні відмінності цих двох прав перебують у тому, що суб'єктом права власності можуть бути і фізичні і юридичні особи, а права повного господарського ведення, тільки юридичні особи; засоби придбання права власності можуть бути як первинними, так і похідними, а засоби придбання права повного господарського ведення тільки похідними; власник має право на створення, ліквідацію, реорганізацію підприємства, визначення цілей його діяльності, здійснення контролю за ефективністю використання та схоронності довіреного майна, юридична особа, яка володіє майном на праві повного господарського ведення, таких прав не має.
1. Гречко В. В., Зіоменко Ю. І. Констітуційне право на особисту власність – К.: Политвидав України, 1989. – 65 с. 2. Заболотний В. Організаційно-правові основи і особливості функціонування різних форм власності // Політика і час – 1991. – № 13. С. 15-23. 3. Закон України "Про власність” від 07.02.91р. // Юрид. вісник України – 1997. – №11. 4. Закон Украины "Опредприятиях” от 27.03.91 с изм. и доп. 5. Комах Е. Право коллективной собственности в Украине // Предпринимательство, хозяйство и право – 1997. – №6. – С. 3-7. 6. Майнові права громадян юридичних осіб // Михайленко О. Р. Основи правознавства – К., 1997. – С. 171-181. 7. Мартемьянов В. С. Хозяйственное право – БЭК, М., 1994. – Т. 1. – 298 с. 8. О собственности в СССР –М.: Политиздат, 1990. – 126 с. 9. Правовое регулирование отношений собственности в Украине // Юрид. вестник – 1997. – №1. – С. 84-89. 10. Правоведение 90 г. – №4 Толстой Ю. К. Собственность и пр. Собственности в условиях перестройки. 11. Приходько И. А. Молодому предпринимателю – М.: Мол. гвардия, 1991. – 189 с. 12. Пронська Г. Правове становище орендного підприємства // Юрид. вісник України – 1996. – №11. 13. Селіванов В. Проблеми трансформації власності права в Україні // Віче – 1997. №6. – С. 86-100. 14. Сиплувий Ю. М. Підприємцям – про захист власності // Юрид. вісник України – 1997. – №16. 15. Система форм собственности переходных обществ // Экономика Украины – 1996. – №6. – С. 54-62. 16. Собственность: право и свобода – М.: ИГПАН, 1992. – 127 с. 17. Суханов Е. А. лекции оправе собственности – М.: Юрид. лит., 1991. – 238 с. 18. Шемякин Л. Конституционное обеспечение прав субъектов права собственности и хозяйствования // Юрид. вестник – 1997. – №2. – С. 62-63. |
...