Законодавче регулювання доступу до публічної інформації в Україні

УДК 354.421.44

 Зубар І. В.

к.е.н, старший викладач кафедри публічного управління та адміністрування

Волосенко А. О.,

студентка 3 курсу факультету права та публічного управління

Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського

ЗАКОНОДАВЧЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДОСТУПУ ДО ПУБЛІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ В УКРАЇНІ

У ХХІ ст. інформація виступає головним чинником соціалізації людини, об’єднувальною ланкою між людиною, суспільством і державою. В умовах сучасної інформатизації суспільного життя об’єктивно зросла потреба громадян в інформованості про дії публічної влади. Саме в  даному контексті потребує уваги аналіз сучасних механізмів законодавчого урегулювання  інтересів громадськості у доступі до публічної інформації.

Основою та запорукою побудови і формування демократичної, правової держави та громадянського суспільства є об’єктивне і вчасне інформування громадян достовірною і повною інформацією про перебіг подій у країні та навколишньому середовищі [3]. Найважливішим для людини є такі види інформації, які впливають на її життя, здоров’я, навколишню середовище, якість продуктів харчування, рівень життя, на її права та обов’язки. Така інформація, доступ до якої не може бути обмеженим, отримала назву «відкрита інформація» [3].  

Основні постулати, які регламентують публічність інформації закріплені у ст. 34 Конституції України, яка і гарантує право на доступ до публічної інформації [2]. Дана стаття, у свою чергу, базується на положеннях ст. 10 Конвенції «Про захист прав та основоположних свобод людини», ст. 19 Загальної декларації прав людини, ст. 18 та 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [1]. Конституційне право гарантує кожному право вільного висловлювання своїх думок та переконань, дозволяє збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб ʜа свій вибір[2]. Також статтею 3 Закону України «Про інформацію» забезпечено доступ кожного громадянина до інформації, рівні можливості щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації, забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб’єктів владних повноважень належить до основних напрямів державної інформаційної політики [5].

У даному контексті важливого значення набуває аналіз змісту та сутності інформації, що знаходиться у розпорядженні владних структур та інших передбачених законом суб’єктів та визначена в українському законодавстві як «публічна інформація». Згідно зі ст. 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації» публічна інформація – це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання передбачених чинним законодавством, або яка  знаходиться у володінні суб’єктами владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених законом  [4].

Незважаючи на наявність законодавчого визначення публічної інформації, на практиці немає єдиного трактування сутності даного поняття. Зважаючи на положення Закону України «Про доступ до публічної інформації» та відповідні наукові доробки із теоретизування зазначеного поняття, можна узагальнити наступне визначення публічної інформації: «Публічна інформація – це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що отримана, створена або перебуває у володінні суб’єктів владних повноважень в процесі виконання передбачених чинним законодавством обов’язків, або якою суб’єкти владних повноважень зобов’язанні володіти відповідно до законодавства, а також інформація, що знаходиться у володінні інших розпорядників публічної інформації.

В основу законодавчого регулювання доступу до публічної інформації покладено реалізацію наступних повноважень органами державної влади у формі:

1. регуляції – передбачає прийняття норм, які встановлюють порядок, підстави та межі реалізації права на доступ до публічної інформації з урахуванням норм міжнародного права; механізм відносин розпорядників публічної інформації та запитувачів інформації; компетенцію органів державної влади та місцевого самоврядування тощо;
2. організації – пов’язана зі створенням умов для реалізації права на доступ до публічної інформації шляхом оперативного та систематичного висвітлення інформації на офіційних веб-сайтах, друкованих виданнях, на інформаційних стендах, Єдиному державному веб-порталі відкритих даних, а також надання інформації за запитами на інформацію;
3. процесуальності – передбачає можливість оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до керівника розпорядника, вищого органу або суду [7].

Відповідно до статті 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації» розпорядниками публічної інформації визнаються:

1. суб’єкти владних повноважень – органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування та інші суб’єкти, що здійснюють владні управлінські функції;
2. юридичні особи, що фінансуються з державного або місцевих бюджетів, стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів;
3. фізичні особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб’єктів владних повноважень стосовно інформації з виконання їхніх обов’язків;
4. суб’єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, – стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них;
5. суб’єкти господарювання, які володіють інформацією про стан довкілля, якість харчових продуктів, аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події та ін.[4].                            

Закон України «Про доступ до публічної інформації» зобов’язує розпорядників інформації оприлюднити передбачену законом інформацію; систематично вести облік документів, що знаходяться в їхньому володінні; вести облік запитів на інформацію; визначати спеціальні місця для роботи запитувачів з документами чи їх копіями; мати спеціальні структурні підрозділи або призначати відповідних осіб для забезпечення доступу запитувачі до інформації та оприлюднення інформації; надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об’єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію [4].