Яка користь людині, що здобуде весь світ, а занапастить власну душу

Кожен з нас ставить перед собою якісь цілі та впевнено крокує до їхнього досягнення, долаючи різноманітні перешкоди, стикаючись з різними ситуаціями, знайомлячись з багатьма людьми, які відіграватимуть певну роль у нашому житті. У кожного ця мета різна: одні одразу бачать своє покликання у допомозі іншим, другі спочатку хочуть реалізувати себе у цьому світі і тільки потім доходять висновку, що без взаємодопомоги це зробити не так уже й легко, треті думають лише про свій комфорт, тому ніколи не живуть у гармонії з іншими. Але найважливішим у цій справі є не так її обов’язкове і точне виконання як внутрішні метаморфози, що супроводжуватимуть нас під час цього нелегкого періоду – зміни життєвих принципів та цінностей, світогляду, шліфування певних рис характеру, набуття нових. Усі по-своєму і по-різному, але змінюється. Кожна невдача стає або розчаруванням, або прагненням до вдосконалення, кожна перемога – причиною нашої гордості та віри в свої сили, стартом  нової задумки. То що ж ми отримуємо, коли виконуємо поставлені цілі? З чим залишаємось? Якими стаємо?

Доріан Грей –  юний хлопчина з чистою і простою натурою, який тільки-но починає жити. На світ він дивиться крізь рожеві окуляри, йому бракує того життєвого досвіду, який допоможе побачити реальність такою, якою вона є насправді. Дарувальником такого досвіду, провідником у дорослий світ, наповнений розпустою, лицемірством, байдужістю до чужих страждань, стає лорд Генрі. Вже з перших хвилин їхнього знайомства ми розуміємо, що саме Гаррі стане тим дороговказом, який покаже невірну путь, саме його авторитет буде вирішальним у становленні Доріана як особистості, щоправда, далекої від загального морального ідеалу. Своїми палкими промовами Гаррі переконує недосвідченого юнака, що молодість – це час, коли не можна  бути маріонеткою суспільства, а потрібно піддаватися спокусам, щоб у старості не жалкувати про те, що не віддалися пристрастям. Цим він підготував у його душі ниву для майбутніх злодіянь, яку Доріан успішно заповнив, знищив увесь потенціал гуманності та альтруїзму, зробив гідним представником епохи нового гедонізму.

Перше, здавалося, цілком невинне бажання, щоб старів портрет, а Доріан при цьому залишався вічно молодим, у майбутньому стає спонукою до одного з найбільших гріхів. Але для лорда Генрі, який повністю заволодів свідомістю хлопця, а отже, і для Грея гріх – це «єдина справжня кольорова плямка, що лишилася у сучасному житті». Якщо до зустрічі з Гаррі у Доріана і був шанс не уподібнитися тому, ким він став, то після вже ні. Новий знайомий спровокував вихід справжньої натури юнака, витяг з його душі всі негативні риси і посприяв їхньому розростанню та зміцненню.

Другим кроком у безодню стає історія з Сибілою Вейн. Доріан говорить про величезне і щире кохання, але його наступні дії доводять, що ніяких почуттів там і близько не було, бо хіба можна розлюбити за чотири години? Для нього це було швидше захоплення красою та акторською майстерністю дівчини. Бажання заволодіти нею, мати її поруч із собою керувало ним і тішило його самолюбство. Він міг годинами дивитися вистави з її участю очима, повними цікавості, але чи було б так само, коли б перед ним стояла просто дівчина, яка його безмежно кохає? Навряд, бо «сьогодні вона – Імоджена. А завтра буде Джульєттою», а от Сибілою Вейн не стане ніколи. Доріан вирішує одружитися і познайомити друзів з нареченою. Але ця затія вийшла не такою як хотілося: замість похвали і схвальних відгуків прийшли розчарування і повна апатія. Її бездарна гра «вбила» кохання Доріана Грея, перестала хвилювати його уяву, збуджувати інтерес. Тепер Сибіла –  не кохана, а «просто обмежена нездара». Але в чому її провина? Вона вперше відчула це світле почуття, тому просто не змогла зіграти цього щодо іншого чоловіка. Та Доріанові байдуже, він безжально розтоптує почуття дівчини. Для Сибіли це стає сильним ударом, вона закінчує життя самогубством. А що ж хлопець? Так, спочатку ця новина його жахає і спричиняє докори сумління, але поступово ці емоції витісняє почуття власної невинуватості, ба більше, він вважає такий вчинок коханої егоїстичним. Єдине, що викликає у нього занепокоєння – зміни у виразі його обличчя на портреті. Тільки ця річ змушує ухвалити рішення більше не грішити, проте «гріх, одного разу вчинений у гризотах совісті, надалі охоче повторюватиметься безліч разів». Сталося те, чого він так прагнув – змінюється його портрет, а не він. Однак, є деякий нюанс: ці перевтілення картини насправді демонструють початок занепаду його душі, який Доріан уперто ігнорує.