Фокалізація у творі Е. Гофмана "Лускунчик і Мишачий король"

Мабуть, немає людини не знайомої з дивовижною різдвяною казкою написаною німецьким письменником-романтиком Ернстом Гофманом «Лускунчик і Мишачий король». Прочитавши цю чарівну історію, я обрала необхідні для  коментування  фрагменти, в яких Дроссельмейер розповідає дітям «казку про твердий горіх».

«Шати нашої Пірліпат була дружиною короля, а отже, королевою, а сама Пірліпат, тільки-но з'явилася на світ, тієї ж миті стала природженою королівною. Король не міг намилуватися гарненькою донечкою, що лежала в колисці, радість так і рвалася з його грудей, він танцював, стрибав на одній нозі і раз по раз вигукував:

"Ура! Чи хто коли бачив кращу дівчинку, ніж моя Пірліпатонька? "

А міністри, генерали, радники та офіцери штабу стрибали, як і їхній володар, на одній нозі й віддано вигукували:

"Ні! Не бачив ніхто!"

Та й справді, кожен визнав би, що, відколи світ стоїть, кращої дитини за королівну Пірліпат ще не було на світі. Її личко було ніби виткане з білого, як лілея, і рожевого, як троянда, шовку, очі були як дві живі, блискучі краплі небесної блакиті, а волоссячко закручувалося в золотаві кучері. До того ж Пірліпат з'явилася на світ із двома рядочками білих, мов перли, зубів, якими через дві години після народження так міцно вкусила за палець державного канцлера, коли він хотів приглянутись до неї ближче, що той аж крикнув:

"Ой-ой-ой!"

А втім, дехто каже, що він крикнув:

"Ай-ай-ай!"

Хто з них має слушність, важко сказати, — ще й досі, коли заходить про це мова, голоси різко поділяються.

Одне слово, Пірліпат справді вкусила державного канцлера за палець, і захоплений народ довідався, що вона має характер і що в її маленькій, гарній, як у ангела, голівці не бракує глузду». [1]

Розповідь ведеться від третьої особи, яка приймає форму точки зору всезнаючого автора. Автор зображує почуття і дії під час народження Пірліпат не тільки короля, а й придворних, тобто розповідь перескакує від одного персонажа до іншого, а не слідкує за думками, діями і словами лише одного героя.

Автор знає все про кожного з них і про світ, в якому вони живуть. Гофман тут сам вирішує, які думки, почуття або вчинки відкрити читачеві, а які приховати від нього: «Захоплений народ довідався, що вона має характер і що в її маленькій, гарній, як у ангела, голівці не бракує глузду». [1]  Він може навіть підказати, що станеться далі: «Та й справді, кожен визнав би, що, відколи світ стоїть, кращої дитини за королівну Пірліпат ще не було на світі".[1]  Такий автор показує нам події твору опосередковано, через призму власного сприйняття. Крім того, він висловлює власну думку, оцінює зовнішність Пірліпат окремо від сцен за участю персонажів: «Її личко було ніби виткане з білого, як лілея, і рожевого, як троянда, шовку, очі були як дві живі, блискучі краплі небесної блакиті, а волоссячко закручувалося в золотаві кучері». [1]

Я думаю, ім'я принцеси Пірліпат слід перекладати з латині як «дуже мила», порівняння  її зубів з перлинами, як бачимо, етимологічно також обгрунтовано. Автор виокремлює зубки маленької Пірліпат, бо зуби – це найдавніша емблема агресивної сили. Гофман дуже тонко об'єднує всіх цих персонажів (і мишей і людей) в «світ зубастиків», що обожнюють «ковбасні бенкети» і дає зрозуміти, що, по суті, між ними немає ніякої різниці.

Продовжимо читання далі.

«Як ми вже сказали, всі тішилися, лише королева була дуже налякана й стривожена - ніхто не знав чому. Перш за все впадало в око, що вона звеліла пильно стерегти колиску Пірліпат. Крім того, що на дверях стояли охоронці, дві служниці мусили сидіти біля самої колиски, а ще шість - по кутках кімнати. Та найбільше дивувала всіх інша її химера: кожна з тих шести служниць мала тримати на колінах кота й цілу ніч гладити його, щоб він безперестанку муркотів. Ви, любі діти, нізащо не вгадаєте, чому королева так робила, але я знаю чому, а зараз розповім і вам». [1]