Лотман Ю. М. Ляльки в системі культури

Кожен існуючий культурний об’єкт, як правило, виступає у двох іпостасях: у своїй прямій функції, обслуговуючи певне коло конкретних суспільних потреб, та в «метафоричній», коли ознаки його переносяться на широке коло соціальних факторів, моделлю яких він стає.

Ми пов’язуємо зі словом «машина» певні науково-технічні уявлення. Однак, коли ми читаємо слова Анни Кареніної про її чоловіка «зла машина» або говоримо «бюрократична машина», «машинна цивілізація», ми користуємося поняттям «машина» як моделлю широкого кола різноманітних явищ, що по суті не мають жодного стосунку до машини. Можна було б виокремити цілу низку таких понять: «дім», «дорога», «хліб», «поріг», «сцена» тощо. Чим суттєвіша в системі цієї культури пряма роль цього поняття, тим активніше його метафоричне значення, котре може поводитися украй агресивно, часом перетворюючись на образ всього сущого. Лялька належить до таких корінних понять. Для того, щоби зрозуміти «таємницю ляльки» <…>, необхідно відмежувати вихідне уявлення «лялька як іграшка» від культурно-вторинного – «лялька як модель».

Лише на основі такого розділення можна підійти до синтетичного поняття: «лялька як витвір мистецтва».

Лялька як іграшка, насамперед, повинна бути відокремлена від, здавалося б, однотипного з нею явища статуетки, об’ємного скульптурного відображення людини. Різниця зводиться до сущого. Існує два типи аудиторії: «доросла», з одного боку, та «дитяча», «фольклорна», «архаїчна», з іншого. Перша ставиться до художнього тексту як одержувач інформації: дивиться, слухає, читає, сидить у кріслі театру, стоїть перед статуєю в музеї, твердо пам’ятає : «руками не чіпати», «не порушувати тиші» і звичайно ж «не лізьте на сцену» й «не втручайтеся у п’єсу». Друга ставиться до тексту як учасник гри: кричить, чіпає, картинку не дивиться, а крутить, тицяє в неї пальцем, говорить за намальованих людей, у п’єсу втручається, повчаючи акторів, б’є книжку або цілує її <…>. У першому випадку – отримання інформації, в другому – витворення її в процесі гри. Відповідно міняється роль питомої ваги всіх трьох елементів: автора – тексту – аудиторії. У першому випадку всю активність зосереджено на авторі, текст містить у собі все суттєве, що потрібно сприйняти аудиторії, котрій відводиться роль реципієнта. В другому – вся активність зосереджена в адресаті, роль передавача має тенденцію скорочуватися до службової, а текст – лише привід, що провокує гру народження смислів. До першого випадку належить статуя, до другого – лялька. Статуя містить у собі той високий художній світ, який глядач самостійно виробити не може. Лялька вимагає не споглядання чужої думки, а гри. Тому зайва схожість, натуральність, занадто велика детальність вкладеного в неї повідомлення пригнічують фантазію та шкодять їй. Відомо, що «натуральні» іграшки, що приносять радість дорослим, менш придатні для гри, ніж схематичні вироби, чиї деталі вимагають напруженої уяви. Статуя – посередник, що передає нам чужу творчість, лялька – стимулятор, що провокує нас на творчість, статуя вимагає серйозності, лялька – гри.

Ця особливість ляльки пов’язана з тим, що, переходячи у світ дорослих, вона несе в собі спогади про дитячий, фольклорний, міфологічний