Істина – це людина, що народжувалася в ньому...

«Істина – це людина, що народжувалася в ньому…»

Істина – це одне з головних понять життя кожної людини. Якщо говорити прагматично, то це якесь абсолютно правильне і безпомилкове відображення навколишньої дійсності у нашій свідомості. Навіть етимологія цього слова говорить нам про поняття «існувати» та «сущий». Тобто, це щось настільки правдиве, що не може бути заперечене, бо існує. Але, як на мене, це дуже поверховий погляд. Зазвичай, коли люди говорять про свої та чужі істини, мається на увазі щось інше.

Істин є надзвичайно багато. Якщо взяти кількість всіх людей на планеті та кількість того, на що можна висловлювати якісь істини, а тоді помножити ці величини, то отримаємо якраз кількість усіх можливих істин. Це виглядає подібним на те, як ніби ми намагались би дізнатись код до сейфу. Але ні. Правильний код завжди один, а істин – безліч.

Важливо не брати чужі істини та селити їх у свою душу. Такі вживлення нічим добрим не закінчаться. Перлами многоцінними є ті істини, які народжуються в нас самих. Це – витвори нашої істоти, свідомості, розуму, серця, душі, досвіду та ще бозна-чого. Як мушля бере крихітну піщинку, що ніби випадково, та насправді за велінням фатуму, потрапила в неї із зовнішнього світу, та напилює на неї свій безцінний перламутр, шар за шаром роблячи з неї немислиму ідеальність, так само й людина бере у себе щось із життя, переосмислює це і творить свою істину.

«Істина – це людина, що народжувалася в ньому…»

Ця цитата взята з книги «Планета людей» Антуана де Сент-Екзюпері. Стосувалася вона друга головного героя – пілота Мермоза. Це дуже цікава людина, яка знайшла істину свого життя там, де, здавалось би, можна знайти лише страх та небезпеку, що ховаються за гострими скелями, посеред піщаних просторів, у глибинах неспокійних вод та в темряві ночі. Він був одним з тих камікадзе, які безстрашно прокладали новий шлях по найнебезпечніших ділянках Землі для інших, які полетять за ними.

Щоб зрозуміти істину, яка жевріла в душі цього героя, потрібно зрозуміти, як і чим він жив.

Більшість свого життя Мермоз провів поміж хмар та небесних світил. Насправді ця робота змушує пілотів часами відчувати таку самотність, яку мало хто відчуває на Землі, бо все одно оточений мільйонами людей. Літаючи поза вершинами вершин, над усім живим світом, вони відчувають свою відірваність від нього. Це і фізична відірваність, яка вимірюється кілометрами, і ментальна, яка виявляється у їхніх власних відчуттях та думках. Звісно ж, такі моменти впливають на людину, змушують її переоцінювати все на білому світі: від банальних матеріальних речей та негідних вчинків до загальнолюдських категорій дружби та любові. Що ж спонукає ці думки роїтись у голові людини? Шанс не повернутись з однієї прекрасної небесної мандрівки на рідну землю. Це російська рулетка, де кожен політ може стати останнім.

Мермоз бачив протягом своїх польотів такі стихійні дійства, які без перебільшення лякають душу. Та за пасмами ураганів та несамовитих смерчів, піднятих певно самим Зевсом, він бачив якісь античні храми з колонами, що тримають небесне склепіння. А море цю всю примарну побудову тримало на мармурових плитах. Цікаво, що у небі були ті красоти настільки живі, а на Землі вже давно перетворились на античну історію. Для Мермоза оці переправлення пошти з пункту А в пункт Б не чимось нудний та банальним. Він бачив більше і тим, що бачив, умів насолоджуватись.

Лабіринти, якими блукав Мермоз у нельотну погоду не лякали його розум та серце, бо ті вже тоді служити його істині. Вона й давала йому сили, сміливість та відвагу йти в ті курйозні та небезпечні польоти.

Та не кожну небезпеку Мермозу вдавалось оминути та обдурити. Перш за все, він був у полоні в маврів, коли ненадійні мотори підвели його в невідомій Сахарі. Більше того, він потім продовжив возити пошту