Доля військовополонених у роки Другої Світової Війни

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Харківський національний економічний університет імені Семена Кузнеця

Кафедра українознавства і мовної

підготовки іноземних громадян

Есе

з навчальної дисципліни «Соціальна та економічна історія України»

на тему: «Доля військовополонених у роки Другої Світової Війни»

Виконала: студентка групи 6.04.126.010.20.1

Зобова А. М.

Перевірив: викладач Мацюцький В. М.

Харків - 2021

Дотримуючись хронології, джерела, які є базою вивчення даної теми, можемо поділити на дві групи. До першої відносяться документи, що відображають долю радянських військовополонених в німецькому полоні і датовані, головним чином, 1941-1943 рр. Втім, тут зустрічаються джерела пізнішого походження ─ спогади, свідчення учасників або очевидців подій, які вписуються в зазначені вище тимчасові рамки, ─ так звані документи «усної історії». Друга група документів висвітлює перебування колишніх офіцерів і солдатів німецької армії в радянських таборах для військовополонених. Ці джерела відклалися вже в післявоєнний період. Усередині кожної з груп документальні джерела можна умовно позначити як «прямі» і «непрямі».

Безпосередньо долі червоноармійських солдатів і офіцерів, що потрапили в нацистський полон стосуються обліково-фільтраційні справи колишніх радянських військовополонених і трофейні картки на цю ж категорію осіб.

Обліково-фільтраційні справи являють собою комплекс документів: опитувальні листи, анкети, листування з приводу отримання інформації про життя і діяльність військовополонених.

Різні аспекти долі радянських військовополонених відображені в ряді «непрямих» документів, серед яких трофейні німецькі матеріали: донесення військових чиновників охоронної групи таємної поліції «ОСТ», рапорти, листування, оформлення в німецькому діловодстві як додатки до «Військового щоденника».

Так як СРСР не підписав Женевську конвенцію про військовополонених, а після початку Великої Вітчизняної війни відмовився дотримуватися такі її пункти, як обмін списками військовополонених і надання їм можливості отримувати через Міжнародний Червоний Хрест посилки від рідних, то, потрапляючи в полон, радянські військовослужбовці виявлялися в абсолютно безправному становищі. У 2002 р (24 квітня) місцева газета «Панорама» опублікувала спогади колишнього підпільника і партизана Івана Павлова. Він, зокрема, розповідав про те, що в таборі по вул. Чехова у Вінниці вже в серпні 1941 р містилося понад 30 тис. полонених з-під Умані. Вони були такі голодні, що з'їли навколо всю траву і випили воду з калюж. Їжу для них готували в залізних бочках ─ варили буряк з бадиллям. На шістьох давали буханку хліба з тирсою, та й то не кожен день. Варива вистачало не на всіх, тому за їжу йшла боротьба. Тоді охорона нещадно била полонених. Щодня вмирали по 50 чоловік.

Особливо небезпечним німецький полон був для комуністів, політруків і євреїв. Під час фільтрації в таборах для військовополонених нацисти розстрілювали їх, найчастіше на очах у всіх інших в'язнів. У живих залишилися тільки ті, чию партійність, комісарську посаду або походження вдавалося приховати. Для євреїв шанс вижити з'являвся в тому випадку, якщо вони зовні не походили на типових представників свого народу, розмовляли без характерного акценту і не мали недоброзичливців серед оточуючих. Коли після 25 липня 1941 був виданий наказ про звільнення з полону додому представників нібито лояльних до окупантів національностей, то деякі євреї і політпрацівники, маючи підроблені документи, змогли під виглядом українців змінити свій статус і вийти з таборів.

Зрозуміло, звільнення полонених відбувалося аж ніяк не через гуманність, а диктувалося політичними і економічними розрахунками. Тим більше, що звільненим видавалися посвідчення з приписами утриматися від ворожих дій по відношенню до німецької та союзних армій, слідувати додому найкоротшим шляхом, протягом 8 днів зареєструватися в найближчій німецькій комендатурі, при реєстрації здати зброю і форму (1).

Звільнившись з полону, люди опинялися перед вибором: як себе позиціонувати по відношенню до окупантів. Більшість, діставшись до будинку, намагалися просто вижити. Деякі з них зверталися до відділу соціального забезпечення міської управи з проханням про надання їм матеріальної допомоги. Досить багато колишніх полонених приєдналися до прорадянського підпільно-партизанського антинацистського руху (2). Частина військовополонених пішла служити в поліцію, а ще частина, судячи з мемуарних літературних джерел, стала воювати проти нацистів і проти радянської влади в формуваннях ОУН-УПА (3).