Український національно-визвольний рух у роки війни

Міністерство освіти і науки України

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки

Факультет історії, політології та національної безпеки

ІНДЗ на тему

Український національно-визвольний рух у роки війни

Виконав
студент 42 групи
Спеціальності «Історія»
Литвин Юрій Васильович

Перевірив
д.і.н., проф. Баран В. К.

Луцьк 2017

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………………3
1. Початковий період у формуванні національного руху…..............................4
2. Етапи історії боротьби Українського національно-визвольний рух у роки війни……………………………………………………………………………….…6

Висновки…………………………………………………………………………...11

Список використаної літератури……… ………………………………………12

Вступ

        Тема українського визвольного руху в роки Другої світової війни є однією з найбільш публічно дискутованих у вітчизняній історії. Існують різні оцінки визвольного руху загалом і таких складних проблем, як контакти з Німеччиною, протистояння з поляками, суперечності з радянським партизанським рухом і повоєнна боротьба з радянською державою. Часто український визвольний рух розглядають у відриві від подій 1939 — 1940 рр. та ще й характеризують як унікальне історичне явище, якого не було в жодній країні світу. Однак український визвольний рух має багато аналогів у світі і як і будь-який антиколоніальний рух мав співпрацювати з якимись державами, спиратися на політичну, фінансову й моральну підтримку. Саме в контексті пошуку союзників розглядаються сучасними дослідниками контакти лідерів національного руху з Німеччиною, адже жодна країна Європи, яка була здатна змінити геополітичну ситуацію в 1920 — 30-ті роки, не звертала уваги на український національний рух. Слід зауважити, що характер відносин цього руху з іншими країнами залежав від позиції останніх щодо створення самостійної української держави як кінцевої мети національно-визвольного руху. Під час Другої світової війни на українських землях виникли сприятливі умови для активізації українського національно-визвольного руху, метою якого було створення на етнічних землях суверенної Української держави. Цей рух у 1930-их рр. очолила Організація українських націоналістів. А війна 1939-1945 рр. лише поширила і масштабувала цей чинник у кровопролитну війну за створення незалежної соборної української держави.                                                Об’єктом дослідження  є український національно-визвольний рух під проводом  Бульби-Боровця і Бандери – УПА.                                                                Предметом дослідження є історія формування та діяльності українського національно-визвольного руху в роки війни.

1. Початковий період у формуванні національного руху

        В німецькому тилу на території України боротьбу вели два самостійних напрями руху опору нацистським окупантам: радянський партизанський і український національно-повстанський. Обидві сили були непримиренні одна до одної: радянські партизанські загони і з’єднання боролися за звільнення території СРСР від окупантів і повернення України в лоно радянської імперії. Український національний партизансько-повстанський рух виступав під гаслом: «Боротися з кожним поневолювачем незалежно від того, хто він є» і спрямовувався переважно проти німецької адміністрації, поліції та військ СС. Поставлені перед вибором: нацисти чи комуністи – керівники українського національного руху обрали шлях боротьби за Українську Соборну Незалежну Державу. Український національно-повстанський рух, який очолювала Організація українських націоналістів (ОУН), діяв практично лише за активної підтримки українського населення, насамперед селян Галичини й Волині. Провідником ОУН на Західній Україні був Степан Бандера. У прийнятому в грудні 1940 р. маніфесті ОУН підкреслювалося, що головним завданням українців є боротьба за свободу народів і поневоленого українського народу проти всіх окупантів, як німецьких, так і більшовицьких.
        У лютому 1940 р. ОУН розкололася на прихильників молодого безкомпромісного ватажка націоналістів Степана Бандери (ОУН (Б)) та Андрія Мельника (ОУН (М)), представника старшого покоління, який очолював провід Організації з травня 1938 р. після вбивства Євгена Коновальця.
        Обидві частини ОУН намагалися сконсолідувати українські політичні сили, осідком яких була Генеральна Губернія. У квітні 1941 р. прихильники Степана Бандери скликали у Кракові Другий Великий Збір ОУН (Б), на якому було ухвалено програму боротьби за незалежність в умовах війни. В ній було зазначено, що ОУН бореться „за організацію Української держави на основі сильної влади, сильної національної армії й флоту та одної політичної організації – провідного національного активу”. Військовий конфлікт між Німеччиною та Радянським Союзом здавався ОУН прекрасною нагодою для створення власних збройних сил, які за складних і непередбачуваних подій Другої світової війни могли би стати основою української армії та сприяти відновленню державницьких змагань українців. ОУН також мала за мету скористатися війною і поширити по всій Україні свій вплив [5].        
        Не знаючи змісту таємного протоколу пакту про ненапад між СРСР та Німеччиною щодо перерозподілу України, лідери ОУН припускали, що Німеччина може сприяти утворенню незалежної української держави і погодиться вишколити військові загони українців, дозволивши їм воювати на фронті проти комуністичної Росії. Головною метою Військової референтури при ОУН було мати хай невеликі, але добре вишколені частини, з яких згодом можна було б черпати кадри для повстанських формацій.
        На початку 1941 р. революційне крило ОУН С. Бандери встановило через Ріхарда Ярого, який тоді представляв Провід ОУН у Берліні, контакт із представниками верховного командування німецької армії – начальником абверу (служби розвідки і контррозвідки верховного командування вермахту) адміралом В.Канарісом і главкомом сухопутних сил вермахту фельдмаршалом В.Браухічем. У ході переговорів говорилося про можливість створення української військової частини у складі німецьких військ. Українці поставили умови, що український буде підпорядкований ОУН у політичному сенсі. Ця частина повинна боротися проти Радянської Росії і сприяти незалежності України. Військовий відділ перейде у відання Української держави, коли та буде створена, і стане основою української армії.
        Представники верховного командування німецької армії погодилася вишколити 700 українців, розділених на два батальйони. ОУН назвала ці батальйони “Дружинами українських націоналістів”. За їх національно-політичний аспект відповідав заступник С. Бандери та політичний провідник ОУН(Б) Ярослав Стецько. Підготовка загонів відбувалася при підтримці абверу. Батальйони мали особливий статус. Абвер не приєднав їх до інших військових частин і не присвоїв їм порядковий номер, а дав кожному батальйону кодову назву – спеціальний відділ “Нахтігаль” (Соловей) та організація “Ролянд”. Згідно з планом проводу ОУН, українські легіони мали першими увійти до Києва після втечі більшовицької армії. В Києві за ініціативою ОУН мало відбутися проголошення самостійної української держави. Українські військові відділи мали чинно доказати, що ОУН готова прийняти допомогу Німеччини, якщо вона буде поважати державну суверенність України. У разі негативного ставлення Німеччини до соборності українських земель і державної незалежності України, ДУН зобов’язані були покинути німецьке військо і перейти в підпілля у вигляді повстанської одиниці.
        Як тільки німецькі окупанти 30 червня 1941 р. (удосвіта) увійшли до Львова, з’їзд українських національно-політичних організацій 30 червня 1941 р. проголосив відновлення Української Народної Республіки і створення українського національного уряду на чолі з Ярославом Стецьком. Після проголошення Акту про відновлення державної незалежності України почав створюватися український національно-державний апарат для областей, районів і сіл. Для консолідації всіх демократичних сил Галичини 6 липня 1941 р. було створено постійну раду (або Раду сеньйорів) у складі 13 членів на чолі з колишнім головою уряду ЗУНР Костем Левицьким. У ній були представлені політичні партії і громадсько-культурні організації Галичини. За короткий час було організовано міліцію, відновлено господарське та кооперативне життя, ліквідовано колгоспи, земля перейшла у приватну власність селян.
        Однак німецькі нацисти були такими ж ворогами незалежності України як і комуністи. Москва формально створила Українську радянську республіку, а Німеччина розглядала Україну як сировинний і людський придаток до Великої Німеччини. Територія України мала стати німецькою колонією. А основна користь ОУН, з точки зору німців, полягала в тому, щоб служити диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу.                                                Акт 30 червня 1941 р. у Львові змусив Німеччину передчасно розкрити свої плани стосовно колонізації України. Вже 3 липня 1941 р. членам Українського національного комітету В. Горбовому, Д. Андрієвському та провідникові ОУН С. Бандері довелося у Кракові давати свідчення секретареві уряду Генерального губернаторства Куншту про обставини проголошення Акту про державну незалежність України. А 10 липня 1941 р. з’явилася директива райсміністра для окупованих східних територій А. Розенберга про заборону творення будь-яких українських політичних угрупувань. У середині липня 1941 р. від С. Банедери під час допиту у Берліні вимагали піти на розпуск Українського державного правління, проте С. Бандера та Я. Стецько однозначно відмовилися. Для них, а також рядових членів ОУН, це означало арешт і знищення. Гітлер підписав декрет, згідно з яким Галичина з 1 серпня 1941 р. ставала частиною Генерал Губернаторства. Керівництво Української Національної Ради висловило свій протест, серед членів ОУН зростають антинімецькі настрої та опір. У відповідь гітлерівці 5 липня 1941 р. заарештували С. Бандеру, а 9 липня Державне правління України на чолі з його прем’єром Я. Стецьком, а також ліквідували сформовані батальйони “Нахтігаль” та “Ролянд. 25 листопада 1941 р. у Львові було розстріляно міністра Андрія П’ясецького та 28 патріотів ОУН із уряду Я. Стецька [2, 305-306].