Берлінська криза 1948 – 1949 рр

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Історичний факультет

 “Берлінська криза 1948 – 1949 рр.”

Виконав: студент 3 курсу

ОП «Історія України, етнологія та джерелознавство»

Пищенко Володимир Вікторович

Київ – 2021

ВСТУП

З 17 липня по 2 серпня 1945 р. союзники антигітлерівської коаліції досягли Потсдамської угоди про долю післявоєнної Європи, закликаючи до розділу переможеної Німеччини на чотири тимчасові окупаційні зони (тим самим підтверджуючи принципи, викладені раніше на Ялтинській конференції). Ці зони були розташовані приблизно навколо нинішніх позицій союзних армій. Також розділений на окупаційні зони, Берлін знаходився в 160 км. на території східної Німеччини, контрольованої Радянським Союзом. Сполучені Штати, Великобританія і Франція контролювали західні частини міста, в той час як радянські війська контролювали східний сектор.

На зустрічі в червні 1945 р. Сталін поінформував німецьких комуністичних лідерів, що він розраховує поступово підірвати британські позиції в їх окупаційній зоні, а Сполучені Штати підуть протягом року або двох і що тоді ніщо не стоятиме на шляху об'єднаної Німеччини під владою комуністичної партії в радянській орбіті.

Ще одним фактором, що сприяв блокаді, було те, що ніколи не було офіційної угоди, що гарантує залізничний і автомобільний доступ до Берліну через радянську зону. В кінці війни західні лідери покладалися на добру волю Радянського Союзу, що той надасть їм доступ. У той час західні союзники вважали, що відмова Союзу надати доступ для вантажів, крім однієї залізничної лінії, обмежений десятьма поїздами в день, буде тимчасовим, але СРСР відмовився від розширення на різні додаткові маршрути, які були пізніше запропоновані.

Радянський союз також надав тільки три повітряні коридори для доступу до Берліна з Гамбурга, Бюккебурга і Франкфурта. Берлін швидко став центром зусиль як США, так і Радянського Союзу щодо приведення Європи у відповідність з їхніми поглядами. Як зауважив міністр закордонних справ СРСР В'ячеслав Молотов: «То, что происходит с Берлином, происходит с Германией; что происходит с Германией, происходит с Европой». Берліну було завдано величезної шкоди; його довоєнне населення, яке становило 4,3 мільйона чоловік, скоротилося до 2,8 мільйона осіб.

Після жорстокого поводження, примусової еміграції, політичних репресій та особливо суворої зими 1945-1946 рр. німці в зоні, контрольованої Радянським Союзом, були вороже наставлені до комуністичного керівництва. Місцеві вибори 1946 р. призвели до масового протесту антикомуністів, особливо в радянському секторі Берліна. Громадяни Берліна переважною більшістю обирали некомуністичних членів в його міський уряд.

Щоб координувати економіку британських і американських окупаційних зон, вони були об'єднані 1 січня 1947 р. в так звану Бізонію (перейменовану згодом в Тризонію, коли Франція приєдналася 1 червня 1948 р.).         Також представники цих трьох урядів, а також країн Бенілюксу двічі зустрічалися в Лондоні в першій половині 1948 р., щоб обговорити майбутнє Німеччини, яка просувається вперед, незважаючи на радянські загрози ігнорувати будь-які рішення цієї конференції. Зрештою було укладено Лондонську угоду про зовнішній борг Німеччини. Відповідно до якої сума погашення була знижена на 50% до приблизно 15 мільярдів марок і збільшена на 30 років, і в порівнянні з швидкозростаючою німецькою економікою мала незначний вплив.

Створення економічно стабільної Західної Німеччини вимагає реформи нестабільної німецької валюти - рейхсмарки, введеної після інфляції в Німеччині 1920-х рр. Передбачаючи введення нової валюти іншими країнами в нерадянських зонах, Радянський Союз в травні 1948 р. наказав своїм збройним силам ввести свою власну нову валюту і дозволити використовувати тільки радянську валюту в їх секторі Берліна, якщо інші країни ввели туди іншу валюту. 18 червня США, Великобританія і Франція оголосили, що 21 червня буде введена німецька марка, але СРСР відмовився дозволити її використання в якості законного платіжного засобу в Берліні.