Аналіз монографії Бориса Крупницького « Історіознавчі проблеми історії України»

Міністерство освіти та науки України
Національний університет «Острозька академія»
Кафедра історії імені М. П. Ковальського

Есе на тему:  Аналіз монографії Бориса Крупницького « Історіознавчі проблеми історії України»

підготував студент

5 курсу, спеціальності історія

Острог - 2017

Борис Крупницький – видатний український науковець, історик, професор Українського вільного університету та Богословсько-педагогічної академії в Мюнхені. Автор понад 140 праць (опубліковані українською, німецькою та англійською мовами) з української історіографії XVIII – ХХ століть, історіософії, методології історії, політичної історії Гетьманщини середини XVII – початку XVIII ст.

До збірки статей « Історіознавчі проблеми історії України», котра вийшла в Мюнхені 1959 р.,  увійшли дослідження про українську історичну науку, питання про народництво та державництво в українській історіографії, суперечності поглядів на особу Б. Хмельницького та І. Мазепи між народниками та державниками, питання українського націотворення, української закордонної історіографії і т. д.

В першому розділі праці, Крупницький задається питанням про те, чи можна схарактеризувати напрям української історіографії XIX ст. як народницький, а першої половини XX ст. як державницький? Даючи відповідь на це питання, вчений доводить що, така характеристика української історіографії є цілком справедлива, і з цим важко не погодитись, адже державницький напрям виник як свого роду реакція на народництво. І ця реакція є цілком зрозумілою. І народники і державники давали відповідь на певні потреби свого часу.

Народники ставили на перше місце народ в момент, коли відродження, українського народу було першим завданням, коли треба було ставити на ноги народ силами самого народу. Інтелігенцію вони висвітлювали як гнобительську верству населення, бо вона була чужа, не українська, змосковлена та ополячена. Народництво було необхідним етапом нашого розвитку. Це було шукання опори, підтримки з того боку, де ще знаходився народ. Бо на певний час нашого розвитку селянський народ в силу обставин -  репрезентував цілу націю.  А державники поставили на перше місце не народ, а державу, і це зрозуміло в часи, коли після першої світової війни реально постала проблема української держави. Для державників важливо було не те, що зроблено було для народу, а тільки те, що зроблено було для держави та її розбудови. Тут увага зверталася на тих, хто допомагав творити українську державу, а такими творцями були звичайно окремі постаті, а не маса. Найперше це ті, що стояли на відповідальних постах, гетьмани, старшина і т. д.

Але теза про те що державництво постало, як свого роду реакція на народницький напрям української історіографії, характеризує тільки початкові стадії його розвитку. Адже у радянський період про державництво не могло бути й мови.

Якщо узагальнити то можна сказати, що коли на перше місце ставився народ, була пануючою народницька історіографія. Коли на перше місце ставиться відновлення державності, панівним серед істориків є державницький напрям.

Багато сторінок присвячено постаті Богдана Хмельницького. Автор спочатку показує ставлення істориків-народників до Хмельницького. М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський не заперечують заслуг Хмельницького як яскравого полководця, але не визнають його прагнення створити незалежну Україну. Михайло Грушевський, якого автор називає останнім могіканом народництва (могікани - це індіанське плем’я Північної Америки. Європейські загарбники виселяли могікан з обжитої землі, вони змушені були переселятись на території сучасних штатів Нью-Йорк, Пенсільванія, Огайо тощо. Індіанці, а серед них і могікани, вели тривалу і тяжку боротьбу із загарбниками. Але сили були нерівні. Американський письменник Фенімор Купер присвятив цій боротьбі свій роман «Останній із могікан». У ньому розповідається про непросту долю останнього представника цього славного племені.) говорить що: «Хмельницький показав себе дуже яскраво, але політиком він був невеликим і, оскільки керував політикою своєї держави, виходила вона не дуже мудро».