Сучасна теорія міжнародних економічних систем

Сучасна теорія міжнародних економічних відносин переживає період глибоких змін, сутність яких полягає у формуванні нових поліцентрично міжнародних систем.

Структура міжнародних відносин продовжує ускладнюватися. В результаті стрімкого процесу глобалізації складаються нові центри економічного і політичного впливу. Загострюються протиріччя, пов'язані з нерівномірністю світового економічного та технологічного розвитку, поглиблення розриву між рівнем добробуту держав, посиленням боротьби за ресурси, доступ до ринків збуту, контроль над транспортними шляхами. Конкуренція не тільки охоплює людський, науковий і технологічний потенціали. У цій якісно новій системі міжнародних взаємин держав, щоб зберегти свою суверенність, статус і примножити свій економічний потенціал, повинні бути вірно обрані основні орієнтири зовнішньоекономічної політики, з урахуванням територіальних, інституційних та інших особливостей як власної країни, так і всіх інших країн, учасників ринкових відносин.

Все більшу роль почали відігравати особливі економічні зони (ОЕЗ), що широко використовуються в більшості країн, що розвиваються і в багатьох розвинених країнах. Держава сприяє розвитку промислового виробництва за допомогою податкових та регулятивних стимулів і інфраструктурної підтримки. Сьогодні в 147 країнах налічується близько 5 400 зон, що більше, ніж п'ять років тому, коли їх було быля 4 000, причому прогнозуэться створення ще понад 500 нових ОЕЗ (рис.1). Стрімке зростання числа ОЕЗ є частиною нової хвилі міжнародної торгівлі і відповіддю на зростаючу конкуренцію за мобільні міжнародні інвестиції.

У більшості зон пропонуються податкові пільги, звільнення від митних зборів і тарифів; вводяться сприятливі для бізнесу правила надання землевідведень, дозволів і ліцензій, а також норми, що стосуються найму співробітників; і забезпечується спрощення та раціоналізація адміністративних процедур. Ще однією важливою особливістю є інфраструктурна підтримка, особливо в країнах, що розвиваються, де базова інфраструктура для бізнесу за межами цих зон може бути розвинена слабо.

[pic 1]- число країн з ОЕЗ, окремі роки    [pic 2] - число ОЕЗ

[pic 3]

(джерело ЮНКАД, IIA Navigator)

Рис. 1 – Довгострокова динаміка розвитку ОЕЗ (число країн і ОЕЗ)

Існує безліч типів ОЕЗ. Звичайні вільні економічні зони, спрямовані на спрощення торгової логістики, найбільш поширені в розвинених країнах. У країнах, що розвиваються, як правило, використовуються інтегровані зони з орієнтацією на промисловий розвиток, які можуть бути багатогалузевими, спеціалізованими або націленими на розвиток інноваційного потенціалу.

Також, згідно моїх власних спостережень, в період 2015-2020рр. на світових фондових біржах спостерігається різке зростання активності, пов'язаної з питаннями стійкості. У 2021-2022рр. очікується, що це зростання продовжиться. У ряді країн приймаються заходи по зміцненню державної політики, спрямованої на сприяння сталому розвитку. Крім того, біржі та органи регулювання ринку все більше визнають ту важливу роль, яку екологічні, соціальні та управлінські фактори (ЕСУ) можуть грати в заохоченні інвестицій в сталий розвиток і зростаючі ринки міжнародної економіки.

З проаналізованих мною даних, наприклад у  2018 році бачимо, що  близько 55 країн і територій застосували щонайменше 112 заходів політики, які зачіпають іноземні інвестиції. Дві третини цих заходів були спрямовані на лібералізацію, заохочення і полегшення нових інвестицій, 34% цих заходів пов'язані з введенням нових обмежень або правил щодо ПІІ - найвища частка з 2003 року (рис 2).

Заходи з лібералізації торкнулися кілька галузей, включаючи сільське господарство, засоби масової інформації, гірничодобувну промисловість, енергетику, роздрібну торгівлю, фінанси, логістику, транспорт, телекомунікації та інтернет-бізнес. На країни, що розвиваються довелося близько 60% таких заходів. Деякі країни вжили заходів, спрямовані на приватизацію державних компаній. Крім того, тривала тенденція до спрощення або упорядкуванням адміністративних процедур для іноземних інвесторів, наприклад шляхом скасування вимог щодо отримання дозволів або створення онлайн-порталів для подачі заявок.