Соціально-економічний і політичний розвиток Італії

Соціально-економічний і політичний розвиток Італії

1. Особливості та специфіка економічного розвитку Північної, Середньої й Південної Італії та Сицилії.

    Розпочнемо з того , що упродовж XI – XII ст. Італія залишалася економічно і політично роздробленою країною. Економічно провідною частиною держави були Ломбардія і Тоскана, а головною особливістю цих територій – більш ранній і швидший розвиток міст, ніж в інших областях Європи. Тут уже в XI – XII ст. значного рівня досягло ремісниче виробництво. Великі міста Ломбардії і Тоскани були також центрами міжнародної торгівлі. Як і в інших країнах Західної Європи, в Італії міські ремісники об’єднувалися в цехи.

    З XI ст. розпочалося і демографічне зростання: до початку XIII ст. чисельність населення в багатьох з них зросла в декілька разів і сягала 30-50 тис. осіб. Однак, у міру зростання економічної могутності міст, феодальні сеньйори, як правило єпископи, стали чинити серйозний опір їхньому нормальному життю. Оскільки в Італії не існувало єдиної держави, міста не мали союзника в особі королівської влади, як це було в Англії і Франції. Тоді міщани знайшли собі помічників серед дрібних феодалів (вальвасорів).

    Боротьба міщан з сеньйорами йшла з перемінним успіхом. Але в кінцевому підсумку сеньйори змушені були поступитися містам. Спочатку міщани добилися введення своїх представників у єпископські раду і суд, а згодом отримували грамоти від сеньйора про політичну самостійність міста.

    Таким чином, упродовж XI – початку XIII ст. міста Ломбардії і Тоскани отримали самостійність і почали перетворюватися в частково чи повністю незалежні комуни.

    Економічні процеси в Південній Італії проходили дещо інакше, ніж на Півночі. Великі міста – Неаполь, Амальфі, Салерно, Барі, Палермо – не поступалися рівнем ремісничого виробництва і об’ємом торгівлі північним центрам. В XI ст. багато з них також добилися хартій від сеньйорів, особливо на участь міщан в органах судово-адміністративної влади. Розпочався процес формування міських комун, але повної самостійності міста Південної Італії добитися не змогли. В умовах феодальної роздробленості і міжусобиць сеньйоріальна влада залишилася достатньо сильною.

    Подальший розвиток феодальних відносин розвивався в умовах іноземного панування. У другій половині XI ст. Південна Італія і Сицилія були захоплені норманами. Це стало остаточною перепоною для досягнення чи розширення свободи міст.

    Розвиток міст гальмувався двома факторами:

– непомірними державними податками;

– позбавленням переваг у торгівлі з Візантією через ворожі відносини сицилійських королів з імперією ромеїв.

    Нормандське завоювання прискорило розвиток феодальних відносин. Королі-завойовники захопили більшу частину земель місцевої знаті і селян та роздавали як феоди нормандським феодалам і церкві. Велика частина земельних володінь потрапила до королівського домену, а селяни втрачали свою свободу. Тому у XII ст. в королівстві нараховувалося багато сервів (кріпосних), які не мали права переходу, і вілланів (напіввільних). Вони виконували панщину і сплачували натуральний і грошовий оброки. Але в цілому процес феодалізації відбувався тут повільніше, ніж у Північній і Середній Італії. Тому на півдні Апеннінського півострова зберігся значний прошарок вільних селян – аллодистів, які жили общинами і боролися проти закріпачення, неодноразово піднімаючи повстання проти феодалів і королівської влади (1123, 1168, 1178 і 1199 рр.).

    Інакше склалася і доля південноіталійських міст. В XI – XII ст. вони теж досягли розквіту, але він пов’язувався з транзитною торгівлею, оскільки власне ремесло і місцева торгівля були розвинені слабо.

    Подальша історія Сицилійського королівства була пов’язана з династією Гогенштауфенів. У 1186 р. Фрідріх І Барбаросса одружив свого сина Генріха VI на сицилійській принцесі Констанції. На Сицилії Генріху VI довелося вести себе як у завойованій країні, оскільки місцеве населення сприймало німецьких феодалів як іноземних загарбників. Хоча він придушив опозиційні виступи, тут не припинялися феодальні усобиці. Особливо вони посилилися під час понтифікату Інокентія III, коли після смерті Генріха VI Сицилійське королівство опинилося під безпосереднім управлінням апостольської столиці аж до часу правління Фрідріха II.