Початок моральної філософії

Зміст

Вступ        3

1.        Загальна характеристика античної філософії        4

2.        Початок моральної філософії (Сократ)        6

3.        Проблема ідей і речей у Платона        8

4.        Філософські погляди Арістотеля        10

Висновки        12

Використана література        13

Вступ

Антична філософія сформувалася на основі давньогрецької традиції мудрування і містерій, під впливом поглядів мудреців та жрецтва Єгипту, Месопотамії, інших давньосхідних країн. Перебуваючи спочатку в колі міфологічних уявлень, давньогрецька думка вперше сформувала саме поняття про філософію як про особливу діяльність, що має свій власний предмет і метод, справила великий вплив на становлення та розвиток християнства, а також стала джерелом раціонального дискурсу, для якого у широкому сенсі і лягло в основу науки як особливої форми суспільної свідомості.

Розквіт класичної античної філософії приходиться на V – VI ст. до н.е., що пов’язаний з іменами видатних давньогрецьких мислителів – Сократа, Платона та Арістотеля. Праці великих мислителів вивели філософську думку до нових рубежів – як за змістом так і за формою. Головною особливістю класичної філософії стало створення систематизованих навчань, а також переміщення проблематики філософських міркувань від походження світу до питань проблеми людини (антропологія) та пізнання (гносеологія).

Метою даної роботи є: надання загальної характеристики античної філософії; висвітлення філософських ідей класичного періоду, створених давньогрецькими мислителями.

1. Загальна характеристика античної філософії

Класична антична філософія зародилася в V – VI ст. до н.е. у Греції й проіснувала до кінця VI ст. до н.е. У цей час виникають великі філософські вчення, які визначили подальший хід філософської думки Заходу. Центром філософської думки цього періоду були Афіни, тому класичний період античної філософії називають також афінським. Сукупність навчань класиків увійшла до історії під назвою Афінської школи. Головною особливістю класичної філософії стало створення систематизованих навчань, а також переміщення проблематики філософських міркувань від натурфілософських питань до антропологічного та гносеологічного характеру.

У той час у багатьох полісах на зміну політичній владі старовинної аристократії і тиранії приходить влада рабовласницької демократії, в умовах якої вміння говорити, переконувати на народних зборах і в судах стає життєво важливим. Так і з’являються вчителі мудрості – софісти. Пізніше софізмом стали називати філософський напрям, представники якого основну увагу приділяли не систематичному засвоєнню учнями знань, а вмінню використовувати їх у дискусіях [1, с. 59].

Софісти змістили акценти філософських роздумів із проблематики Космосу на вивчення людини як члена суспільства та її життя. Основні теми виступів софістів – етика, політика, риторика, мистецтво, релігія, виховання. Софісти висунули ідею про те, що чесноти не даються людині від народження і не залежать від походження, а базуються на знанні.

Найвідомішими софістами, які репрезентують цей напрям, були старші софісти (V ст. до н. е.) – Протагор, Горгій, Гіппій, Продік, Антіфонт, Крітій, молодші – Лікофрон, Алкідамант, Трасімах, а також найвідоміший серед них – Сократ, який офіційно не належав до цих груп, але використовував софістику в практичній діяльності, перетворивши її на спосіб організації власного життя [5, с. 53].

Характерними особливостями софістичного мислення є розширення сфери філософського інтересу (від повсякденного досвіду людей до вивчення досвіду філософствування інших народів), а також використання методів попередніх філософських учень. Головним своїм завданням софісти вважали вміння зробити слабкого (зазвичай у суді) сильним і непереможним, що, зрештою, сприяло розвитку ідей філософського релятивізму (принципу відносності людських знань).