Публічне адміністрування в сфері науки і мистецтва

Публічне адміністрування в сфері науки і мистецтва

Вступ. Для адміністративного права сфера суспільних відносин, що становлять його предмет, у юридичній науці позначаається латинським терміном "administrate" (управління). У зв'язку з цим адміністративне право називають управлінським правом. Його норми, відповідно, регулюють суспільні відносини управлінського характеру. При цьому слід зазначити, що в літературі з адміністративного права є безліч визначень адміністративного права. Автори цих визначень виходили з власного розуміння предмета та методу адміністративного права і, отже, власного розуміння та визначення його предмета У багатьох наукових працях та навчальних виданнях використовуються поняття «публічна адміністрація», «публічне адміністрування» та «державне управління».

Однак законодавчого закріплення жодна з них не має. Часто відбувається змішання цих понять та підміна одного іншим.

Теоретично з адміністративного права найпоширенішим є поняття державного управління як «самостійного виду державно-владної діяльності, яка має організуючий, виконавчо-розпорядчий, підзаконний характер, здійснюваного особливою категорією суб'єктів адміністративного права – державних органів (та їх посадових осіб) щодо практичної реалізації завдань та функцій держави у процесі повсякденного та безпосереднього керівництва економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.

Основна частина. Проблеми державного управління завжди перебували у центрі уваги юридичної науки Це зумовлено тим, що «державне управління – це велика сфера суспільних відносин, що стосується виконавчої діяльності держави».

Адміністративне право – це впорядкована сукупність правових норм, що регулюють відносини у сфері організації та функціонування системи громадського управління, здійснюваного на державному та муніципальному рівні за допомогою спеціального виду владних відносин – адміністративно-управлінської (організаційної, виконавчої) діяльності. У закордонному адміністративному праві ця діяльність називається адміністративно-державним управлінням, оскільки підпорядковується у своїй основі політичному управлінню, що контролює та спрямовуючому адміністративну владу держави.

Адміністративне право регулює управлінські відносини, що складаються як усередині системи виконавчої влади, і у її реалізації, соціальній та інших сферах адміністративної діяльності держави та інших суб'єктів публічного управління, яким делеговані певні повноваження організаційно-управлінського плану, у межах яких реалізуються ключові адміністративні функції (контроль, організація, регулювання та координація), що передбачають безпосередній управлінський вплив на життєдіяльність суб'єктів правових відносин.

Дослідження теоретичних та практичних аспектів публічного адміністрування безпосередньо пов'язане з необхідністю вдосконалення цього інституту адміністративного права з метою забезпечення належного правового регулювання діяльності виконавчих та судових органів на практиці, створення балансу публічних та приватних інтересів. Рівень всієї сучасної науки і науки адміністративного права зокрема, багато в чому залежить від ступеня розробленості фундаментальних понять.

Латинське слово administratio - "адміністрація" - є синонімом слів "управління", "керівництво". Під адміністрацією розуміються: «державні органи, які здійснюють управління; керівний персонал будь-якої установи, підприємства». А адмініструвати – означає «керувати, управляти». Адміністрація – це апарат, органи, сукупність осіб, які керують, керують діями людей. Адміністрація – це те, що робить адміністрація, адміністратори, тобто. керування, керівництво людьми.

Адміністративна влада – це засіб, який використовує адміністрацію управління, на волю управляємих.

На жаль, немає нормативно-правових актів, які регламентують безпосередньо адміністрування, а в існуючих правових нормах є значні недоліки, прогалини, і розроблялися вони без єдиного концептуального підходу до змісту. Метою публічного адміністрування є виконання політики держави, яка проводиться щодо всіх учасників правовідносин, регульованих законодавством. При цьому згода суб'єкта не є обов'язковою та необхідною умовою виникнення правовідносин.