Норми права

Розмежування норм цивільного права за критерієм методу правового регулювання на диспозитивні та імперативні має важливе прикладне значення, оскільки пов’язується із встановленням міри правової свободи учасників цивільних правовідносин і суб’єктів правозастосування, що неодмінно відображається на якості процесів практичної реалізації суб’єктивних цивільних прав, виконання суб’єктивних цивільних обов’язків, застосування нормативних положень і відповідності цих процесів установленим законом вимогам [1, с.87].

Імперативні норми права – це норми, що містять категоричні приписи, які безпосередньо визначають поведінку суб’єктів суспільних відносин і не можуть бути замінені за власним розсудом таких осіб іншими умовами. Наприклад, імперативними є всі норми Кримінального кодексу України. Якщо суб’єкти суспільних відносин відхиляються від імперативної норми, і встановлюють для себе інші правила поведінки, то такі умови є нечинними, неправомірними. Застосуванню в цьому разі все одно підлягає правило, визначене нормою.

Диспозитивні норми права – це норми, що діють лише тоді, коли суб’єкти суспільних відносин своєю угодою не встановили інших умов власної поведінки. Диспозитивні норми – це свого роду запасний варіант, який передбачено в праві на випадок, коли сторони не скористались можливістю домовитись між собою про інший порядок врегулювання власних стосунків. Наприклад, згідно з ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором. Це означає, що сторони договору можуть домовитись про інший момент набуття права