Вчення про позов. Засоби преторського захисту

Тема 4: Вчення про позов. Засоби преторського захисту

1. Поняття і види позовів.

Нормальний порядок речей, за якого здійснюється право у разі оскарження чи порушення з боку інших осіб, полягає у зверненні до суду. Передусім суд вирішує, чи існує суперечлива справа, і в разі необхідності вживає примусових заходів для здійснення правосуддя. Але для цього потрібне пред’явлення позову з боку заінтересованої особи.

Позов (від лат. - actio) - це звернення позивача, який вважає своє право порушеним, до відповідача через претора та/або суд з вимоггою про виконання обов'язків покладених на нього законом або договором.

Поняття позову (actio) розумілось по-різному в різні історичні періоди розвитку Стародавнього Риму:

1. у легісакційному процесі позов розумівся як формальні та ритуальні заяви сторін перед магістратом;
2. у формулярному процесі під позовом розуміли звернення до претора з проханням надати формулу;
3. в екстраординарному процесі позов розумівся як вимога вимагати і отримати судовий захист зі сторони представника публічної влади.

Г. Гарридо зазначає, що значення терміна actio набувало різного змістового наповнення у процесі розвитку римського права: позови могли становити собою ритуальні і формальні заяви сторін перед магістратом; позови були зверненням до претора із просьбою надати конкретну формулу або бути можливістю вимагати і одержувати судовий захист з боку представника публічної влади.

Позови в давньоримському праві становили цілу систему, яка включала різні їх види. Кожний позов був призначений для певної категорії спорів.

Залежно від того, на захист яких прав був спрямований позов (речових або зобов’язальних), виділяють речові та особисті позови.

Речовий позов — (аctio in rem) подавався з метою захисту права власності або іншого речового права (сервітутного, заставного та ін.). Він міг бути заявлений проти будь-якої особи, яка посягне на речове право — незаконно заволодіє річчю, створить перешкоди власнику для нормального користування нею або іншим чином порушить право на річ. Оскільки заздалегідь невідомо, хто може порушити право, відповідачем за цим позовом могла бути будь-яка особа. Тому цей позов має абсолютний характер. Речові позови, в свою чергу, поділялися на віндикаційні та негаторні. Речові позови, як правило, подавались з метою витребування певної речі, однак у широкому сенсі речовими називались будь-які позови, які не виникали з зобов’язальних правовідносин.

Речово-правові позови поділялись на:

• рекуператорні позови, за допомогою яких позивач вимагав від суду відновлення порушеного стану майнових прав, намагався отримати те, що було відібрано у нього відповідачем (позов про повернення грошей);
• штрафні позови, спрямовані на часткове покарання відповідача. В них позивач вимагав від суду покарати відповідача штрафом;
• змішані позови, спрямовані і на відновлення порушеного майнового права, і на покарання у виді штрафу;

Особистий позов — (аctio in personаm) заявлявся проти особи, зобов’язаної на користь позивача на підставі контракту чи делікту. Цей позов випливав із правовідносин особистого характеру між двома чи кількома певними особами. Ці особи заздалегідь відомі, а тому відповідати за цим позовом може лише боржник даного кредитора — конкретна особа, що зобов’язана на користь позивача що-небудь передати у власність, щось зробити або утриматись від певних дій. Саме тому такий позов має відносний характер. Особистими вважались позови, які виникали із зобов’язальних правовідносин.

Залежно від підстав позову розрізняють цивільні позови, які ґрунтувалися на приписах цивільного права (іus civile) та преторські позови, що виникли з особливих судових повноважень претора. Преторські позови, в свою чергу, можна класифікувати на: фіктивні позови (що містили преторський наказ судді розглядати справу так, ніби певні неіснуючі факти існували); позови in factum (що складались претором з метою попередити зловмисну поведінку осіб, якій не можна було завадити засобами jus civile); позови з перестановкою осіб (в яких претором використовувалась юридична фікція для того, щоб рішення суду було прийнято щодо особи, стосовно якої таке рішення не могло би бути прийняте за звичайного розгляду справи).