Поняття, природа та характернi особливостi міжнародного публiчного права

ПОНЯТТЯ, ПРИРОДА ТА ХАРАКТЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ

МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

2.1. Поняття та ознаки права

як соціального явища

Перш ніж розпочати безпосередній розгляд питань із теорії міжнародного публічного права необхідно визначити: що таке «право», як розуміти не в повсякденному, а у фаховому розумінні юридичну категорію «право», яке його призначення у суспільстві, у житті кожної людини, які його можливості? Для кожного це практично необхідно, тому що ми щоденно отримуємо інформацію де містяться такі терміни, як «право», «закон», «норма права», «правило поведінки», «звичай», «договір» тощо. Усі ці поняття стосуються категорії «право». На перший погляд не виникає сумнівів, що це таке, але при більш ґрунтовному розгляді цього явища стає зрозумілим, що це не таке вже й просте питання. Запитайте себе: що таке право?

Питання про витоки і природу права не залишав жоден великий філософ та юрист давнини. Із давніх часів суспільство прагнуло ознайомити населення з юридичними знаннями, у всякому разі освічену його частину, людей пов’язаних із державним керуванням, ділових людей. Наприклад, ще в Давньому Вавилоні (приблизно в 1792–1750 рр. до н. е.) діти в школі напам’ять вивчали статті Кодексу царя Хамурапі – одного з перших відомих нам значного за обсягом та інформацією законодавчого акта в історії людства. Як зазначав відомий давньоримський юрист, прихильник природного права, Доміцій Ульпіан (170–228 рр. н. е.): «Тому, хто вивчає право, потрібно перш за все дізнатися, звідки походить слово «право» (jus); воно отримало свою назву від правосуддя (ustitia) …право є наука (ars) про добре та справедливе».

Те, що ми називаємо «правом», вивчалося з часів глибокої давнини, активно вивчається сьогодні і перспективи його існування і розвитку у майбутньому, мабуть, неозорі. Цікаво, що в одній із перших праць, присвячених питанням позитивного права Томас Гоббс у 1651 р. вказував на часте змішування латинських термінів Jus i Lex, англійських термінів Right i Law (право і закон), хоч їх слід розрізняти. Право полягає у свободі щось робити чи утримуватися від чогось, у той час як закон обмежує і зобов’язує суб’єкта права щодо певних дій. За визначенням Ульпіана «право є мистецтво чинити добро і справедливість».

Тривалий час терміни «право» і «справедливість» уживалися як синоніми.

Певні труднощі з формулюванням єдиного, універсального визначення пов’язані з функціональною множинністю призначення і визначення права. Право являє собою складне системне явище. Природа права зумовлена наявністю в ньому трьох основних компонентів: природного, позитивного і суб’єктивного права. Такий розподіл свідчить про дуалістичний характер розвитку права, що включає абстрактно загальні (природно-правові) і конкретні (позитивні) напрями його існування.

У визначені зазначених компонентів права сучасні фахівці дотримуються традиційних, усталених понять. Природне право ( jus naturale) – це сукупність прав і свобод, обумовлених самою природою людини. Вони ґрунтуються на тому, що права людини – це не дарунок держави чи уряду, вони не підкоряються вимогам будь-яких політичних режимів. Права людини з’явилися до виникнення суспільства з логіки взаємодії законів природи як моральні норми універсального характеру. Вони є природні, невід’ємні, належні кожній людині від народження, які держава повинна охороняти і які вона не може ні обмежувати, ні скасовувати. Природне право є сукупністю ідеальних, етичних і справедливих уявлень про право. Природні права є бажаними, необхідними умовами існування кожної людини як розумної природної істоти (соціальні норми, які походять насамперед від норм моралі, етики, релігії, звичаєвостей, звичаїв, проте не існує юридичного кодексу чи зводу норм природного права). Найчастіше до таких прав представники цієї теорії відносять: право людини на свободу, на спілкування з собі подібними, на продовження роду, на життя і нормальні умови людського існування, на власність, на охорону свого життя і здоров’я з боку суспільства і держави тощо.