Контрольная работа по "Земельному праву"

1. Методологічні основи земельного права у правовій системі України.

Термін «законодавство» досить широко використовується в правовій системі, але не має, як влучно відзначив Д. Д. Лилак, легалізованого визначення ні в Конституції, ні в законах України, незважаючи на те, що він є елементом юридичної техніки, а його застосування повинно відповідати певним вимогам: він має вживатися в тому чи іншому нормативно-правовому акті однозначно; це єдине визначення повинно бути загальновизнаним; він має зберігати свій особливий зміст в кожному новому акті [1, с. 41]. Енциклопедично законодавство визначається Ю. С. Шемшученком як система актів, якими регулюються суспільні відносини, і як головний засіб реалізації функцій законодавчої влади та основний метод здійснення правотворчої функції держави, що полягає в діяльності відповідних державних органів з розробки, розгляду, прийняття й оприлюднення законів та інших нормативних актів [2, с. 499].

У системі управління державою й суспільством значення законодавства визначається перш за все тим, що з його допомогою встановлюються межі свободи поведінки суб'єктів правовідносин, оскільки свобода не може існувати без таких меж. Справжня свобода завжди усвідомлює свої межі і, більш того, знаходить себе лише в рамках, що створюються за допомогою певних законів [3, с. 168]. Причому, обмежуючи свободу кожного певними межами, держава за допомогою законодавчої діяльності забезпечує членам суспільства можливість безперешкодно й спокійно користуватися своїми правами, тобто гарантує їм свободу поведінки в цих межах. Прагнучи встановити останні, закон сприяє тому, щоб в суспільному житті людей запанував порядок, заснований на свободі [4, с. 29]. Слід зазначити, що успішне вирішення даного завдання буде можливе лише тоді, коли правотворчість спиратиметься на науково обґрунтовану методологію аналізу соціальних чинників, що зумовлюють необхідність розробки й ухвалення нових законів та впровадження в законодавчу систему дієвих гарантій реалізації приписів нормативно-правових актів.

Трансформаційні перетворення методології вітчизняного правознавства, яке за останні роки поповнилось новими, невідомими соціалістичному законодавству інститутами, потребують переосмислення ряду поглядів, що стосуються основ права. Такі засадничі ідеї становлять аксіоматичне підгрунтя для спеціально-галузевих досліджень, а їх фундаментальність дозволяє інтегрувати юридичні знання в єдину систему [5, с. 29].

В основу законодавчої діяльності покладений принцип єдності права й законності, що виявляється в нерозривному зв'язку базових і інструментальних (функціональних) юридичних цінностей. При цьому пріоритетною базовою цінністю земельного законодавства є основні, визнані і невідчужувані земельні права людини. Якщо законодавство розглядати поза базовими правовими цінностями, то даний феномен втрачає властивості правового інституту.

У правовій теорії і практиці цінність земельного законодавства повинна вбачатися не стільки в тому, що за допомогою нормотворчої діяльності держава реалізує свої управлінські функції в галузі використання й охорони земель (хоча принижувати значення земельного законодавства в даній сфері також не можна), скільки в здатності суспільства протистояти за допомогою спеціальних юридичних механізмів тоталітарному одержавленню суспільного життя; надмірній концентрації влади в одних руках; свавіллю й беззаконню з боку бюрократичного апарату; у закріпленні широких можливостей для активних дій учасників земельних правовідносин; у взаємному забезпеченні їх земельних прав, обов'язків і відповідальності за порушення земельно-правових приписів.

Окреслюючи сферу свободи поведінки суб'єктів земельних відносин, механізм земельного законодавства дозволяє розмежовувати та інтегрувати різноманітні інтереси щодо привласнення земель і використання їхніх корисних властивостей; вирішувати цивілізованим шляхом земельні спори; знаходити компроміс в процесі усунення колізій. У цьому полягає соціальна суть земельного законодавства – з одного боку, закріплюючи в законі основні земельні права й свободи людини, держава надає їй можливість активної діяльності, а з другого – обмежує свободу індивіда рамками, установлюючи правила належної (або, навпаки, недопустимої) поведінки.