Общие положения о договорах в семейном праве

1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ПРО ДОГОВОРИ У СІМЕЙНОМУ ПРАВІ

1.1. Історія виникнення та розвитку договірного регулювання у сімейному праві.

До 2003 року сімейні відносини в Україні регулювалися Кодексом про шлюб та сім’ю Української РСР, прийнятим у 1969 році (далі – КпШС). Ст. 6 КпШС проголошувала регулювання шлюбних та сімейних відносин в Україні тільки державою, тобто імперативним методом, тому договірне регулювання сімейних відносин на законодавчому рівні не передбачалось.

Тривалий час норми сімейного законодавства імперативно визначали обсяг і зміст прав та обов’язків учасників сімейних відносин. «Самі сторони не наділялися правом за власним бажанням змінювати правовий режим майна, що їм належить. Таке право не було надане і суду» (1, с.115).

Але слід зазначити, що норми, які передбачали договірне регулювання деяких питань сімейного порядку, в КпШС 1969 р. все ж таки існували. Це норми про ім’я дитини, яке визначалося за згодою батьків (ст.63 КпШС), про поділ спільного майна (ст. 29 КпШС). Крім того КпШС 1969 року вживав такі терміни як «дійти згоди», «за взаємною згодою». Ці терміни означають «домовленість», а на думку О.В.Нєкрасової «домовленість – це не що інше як «договір»  (2. С 104).

На вітчизняних правових теренах протягом десятиліть питання про договірне регулювання сімейних відносин перебувало в ідеологічній, а не в практичній площині. В юридичній літературі підтримувалась думка, що угодам чи договорам немає місця в сімейних відносинах, бо це визнавалося аморальним, антисоціальним явищем, яке не відповідало ідеологічним засадам існування суспільства того часу. Зусилля науковців були спрямовані на доведення теорії самостійності сімейного права як галузі права, відмінності сімейного права від цивільного, наявності в сімейному праві власного предмету та методу правового регулювання. Наслідком такого підходу було невизнання ролі договору, неможливості застосування до регулювання сімейних відносин базових загально цивілістичних конструкцій.(3)

О.В. Нєкрасова зазначає, що «до прийняття Сімейного кодексу України (далі – СКУ) метод сімейного права розглядався як дозвільний, а за формою приписів – імперативний. При цьому дозвільність сімейного права полягала у тому, що громадяни були наділені правовими засобами задоволення потреб і інтересів у сфері сімейних відносин, а імперативний характер методу визначався тим, що у суб’єктів права не було можливості коректування встановлених сімейним законодавством правил, в тому числі за допомогою договорів». (2. С 104.) У свої працях Д.Ф. Єремєєв наголошував на тому, що «практична потреба в майнових угодах між подружжям невелика» (4). У науковій літературі доводилося, що договори не є типовими для учасників сімейних відносин, а якщо вони й мають місце, то носять в основному безоплатний характер. На думку вченого В.Ф. Яковлєва, домовленості між подружжям у праві йменуватися договорами не можуть: «юридичні акти суб’єктів сімейного права не належать за своїм характером до угод або договорів, вони є особливим різновидом правових актів» (5).

З урахуванням зазначеної правової концепції в радянській сімейно-правовій науці не було створено загальної теорії договору. Лише окремі вчені підтримували ідею договору в сімейному праві та проводили аналіз деяких видів договорів, які мали місце на практиці. У цілому ж доктрина ігнорувала договірне регулювання сімейних відносин і навіть таке поширене явище, як договір про поділ майна подружжя. Закон імперативно та однозначно визначав правовий режим майна подружжя або колишнього подружжя(6).

Лише поступово, під тиском життєвих реалій, до сімейного законодавства почали проникати договірні конструкції. Революцією в цьому питанні було введення до КпШС Української РСР 1969 р. норми про шлюбний  контракт. Це стало першим кроком і дало можливість для подальшого розвитку законодавчої підтримки договірного регулювання сімейних відносин (7).