Рене Декарт. Дуализм

Рене Декарт. Дуалізм

Роль Декарта у філософії свідомості

Рене Декарт є одним із найгеніальніших людей в історії філософії. Справа не лише у його ідеях, деякі з яких сьогодні здаються наївними. Справа в самому стилі мислення, у простоті аргументації та висновків. Декарт не мудрує, не вигадує купи нових складних сутностей. Його система світу дуже проста, а аргументація прозора. Певною мірою тут у справі популяризації постаралися і наступні за ним покоління, але нічого подібного зробити з філософією Гегеля або навіть Лейбніца у них не вийшло.

Майже всі вузлові питання природи свідомості були удостоєні увагою Декарта. І якщо можна критикувати його висновки, то прозорість та єдність аргументації та твердість розуміння самих питань все одно знаходяться на 3висоті.

Біографія філософа

Р. Декарт народився наприкінці шістнадцятого століття у Франції у сім’ї іменитих і багатих дворян. Будучи представником привілейованого французького стану, Рене у дитинстві здобув чудову (як для того часу, так і для сучасності) освіту в кращих освітніх установах країни. Спочатку він навчався в єзуїтській колегії Ла Флеш, потім закінчив університет Пуатьє. Йому надали ступінь бакалавра права.

Поступово в нього визрівала думка про всевладдя науки у цьому світі. І 1619 року Р. Декарт остаточно і безповоротно прийняв тверде рішення займатися лише наукою. Вже у той час він зумів закласти основи філософії. При цьому Рене Декарт особливо наголошував на тезі щільного взаємозв'язку всіх природничих і гуманітарних наук.

Після цього він був представлений вченому-математику Мерсенну, який здійснив на Декарта великий вплив (як на філософа і як на математика). Почалася його плідна діяльність, як вченого.

У 1637 році була опублікована його найзнаменитіша робота, написана французькою мовою, - «Міркування про метод». Саме з цього моменту дуалізм Рене Декарта став обґрунтованим, почала розвиватися новоєвропейська раціоналістична філософія нового часу.

Сутність дуалізму Декарта

Філософія Декарта яскраво ілюструє прагнення європейської культури до звільнення від старих догм та побудови нової науки та самого життя «з чистого листа». 

Критерієм істини, вважає Декарт, може бути лише «природне світло» нашого розуму. Декарт не заперечує і пізнавальної цінності досвіду, але він бачить його функцію виключно в тому, щоб він приходив на допомогу розуму там, де власних сил останнього недостатньо для пізнання.

Розмірковуючи над умовами досягнення достовірного знання, Декарт формулює «правила методу», з допомогою якого можна дійти істини. В «Міркуванні про метод», вони зводяться до чотирьох основних положень, що становлять «квінтесенцію» європейського раціоналізму:

1. Не можна вірити нічому без перевірки, особливо якщо в чомусь не зовсім впевнений. Необхідно уникати будь-якої квапливості та упереджень, брати у зміст своєї теорії лише те, що бачиться розуму так зрозуміло та чітко, щоб у жодному разі не спровокувати якусь причину до сумніву.
2. Дробити будь-яку проблему, взяту для дослідження, на таку кількість частин, яка потрібна для найкращого її вирішення.
3. Ставити свої ідеї в конкретній послідовності, починаючи з найбільш неважких і легко пізнаваних тез, і потроху ускладнювати текст немов за певними ступенями, до представлення найважчих думок, припускаючи наявність чіткої структури навіть серед тих речень, які в природному вигляді не пов'язуються один з одним.
4. Постійно створювати ретельні списки описів та чіткі огляди, щоб бути переконаним, що нічого не залишено осторонь.

Самоочевидне схоплюється розумом інтелектуальної інтуїції, яку не можна змішувати з чуттєвим спостереженням і яка дає нам «ясне і виразне» розуміння істини. Поділ проблеми на частини дозволяє виявити в ній «абсолютні», тобто самоочевидні елементи, від яких можна відштовхуватись у наступних дедукціях.