Канонiчна проблематика автокуфалii украiнськоi церкви

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКА ПРАВОСЛАВНА БОГОСЛОВСЬКА АКАДЕМІЯ

Богословський факультет

РЕФЕРАТ

на тему:

КАНОНІЧНА ПРОБЛЕМАТИКА

АВТОКЕФАЛІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

Виконав:

студент І курсу

магістерської програми

за спеціальністю 041 «Богослов’я»

Левочко Руслан Іванович;

Викладач:

д. н. із богосл., проф.,

прот. Віталій Клос

Київ – 2020

ВСТУП

Питання автокефалії – одне з найцікавіших питань церковного устрою, – цікаве не лише для фахівців церковного права, а й взагалі для людей, що цікавляться справами релігій. Кожна Церква пройшла свій особливий шлях боротьби для здобуття автокефалії. Зокрема, й Православна Церква України, яка веде свій початок від Хрещення Русі князем Володимиром у 988 році та, будучи канонічною спадкоємицею давньої Київської митрополії Константинопольського Патріархату, лише у 2019 році отримала Томос про надання автокефального статусу від Вселенського Патріархату.

Автокефалією Української Церкви переймається увесь православний світ, адже це найвагоміша церковна подія останніх десятиліть в історії Православної Церкви взагалі й української зокрема. І не стільки тому, що була створена п’ятнадцята незалежна Православна Церква, а скільки тому, що реакція Російської Церкви спровокувала розкол у світовому православ’ї. Російська Церква заявила про припинення поминання і церковного (євхаристійного) спілкування з тими, хто визнає нову автокефальну Церкву України. Вибірково дотримуючись певних церковних правил, ієрархи Російської Церкви намагаються переконати увесь світ, що вони їм слідують. При цьому ними свідомо ігноруються усі правила, церковна практика й навіть Священне Передання, які спростовують їхню позицію щодо автокефалії Української Церкви.

Мета даного реферату полягає у розкритті дилем канонічного характеру, надання Вселенською Патріархією автокефалії Українській Церкві на противагу позиції Російської Православної Церкви.

У найгострішому аргументі проти надання автокефального статусу Української Церкви Московська Патріархія стверджує, що Вселенський Патріарх надав Томос про автокефалію неканонічним чином, втрутившись у внутрішні справи Російської Церкви. Так представники Російської Церкви не заперечують того, що вони вважають Українську Церкву, як свою підвладну частину – що абсолютно суперечить правовому статусу, як і їхньої так і Української Церкви.

Проте щоб зрозуміти, кому ж належала Українська Церква на початках свого розвитку, варто звернутися до її історії. У 988 році держава Київська Русь була християнізована візантійськими проповідниками. Хрещення народу було звершено на річці Дніпро в Києві. Київ був першою митрополичою кафедрою, і з тих пір він підпорядковувався Вселенському престолу Константинополя [9, с. 45-46]. В ХІV столітті політичний вплив Києва слабшає, а політична впливовість Москви зміцніла. Однак уся територія Русі залишилася під юрисдикцією Вселенського престолу. Територія України була приєднана до Польсько-Литовського королівства: в 1589 році Московський Митрополит зажадав і одержав титул Патріарха. В 1685 році Патріарх Московський Іоаким разом із царем Петром Великим попросив у Вселенського Патріарха Діонісія IV підпорядкувати східні єпархії України його церковній юрисдикції й приєднати їх до царства Великої Московії. Вселенський Патріарх відхилив прохання Патріарха Московського, але з міркувань ікономії (поблажливості) підписав відомий Синодальний акт 1686 року [3, с. 161]. У цьому Патріаршому акті з міркувань ікономії дається дозвіл Патріархові Московському проводити хіротонію й інтронізацію обраного Митрополита Київського, але за абсолютної й обов’язкової умови, що Митрополит Київський буде поминати ім’я Вселенського Патріарха на кожній Божественній літургії, тобто що він буде залишатися у звичній юрисдикції Вселенського Патріархату. Звершуючи хіротонію Київського митрополита, Патріарх Московський буде опікуном і представником Вселенського престолу [11, с. 456]. У такий же спосіб в 1620 році діяв і представник Вселенського Патріарха – Патріарх Єрусалимський Феофан, коли він рукопокладав митрополита в Києві. Звичайно ж, що Феофан не вважав, що рукоположений ним клірик Київської митрополії переходить таким чином під юрисдикцію Єрусалимського Патріархату [8, с. 68].