Завоевание Британии Римской Империи

Глава 1. Положення в Римі та Британії напередодні римського завоювання

а) Римська імперія в І ст. до н.е.

К середині І ст. до н.е. Рим являв собою найбільшу колоніальну державу. Територія зовнішніх володінь Риму в цей час більш ніж у шість разів перевищувала площу самої Італії. Римські провінції та залежні держави майже суцільним ланцюгом оперізували (опоясывали) весь басейн Середземномор’я.

Нові Римські території отримали статус, що значно відрізнявся від статусу Італії. Вони розглядалися як власність римського народу і були позбавлені будь-якої самостійності. Значна частина земель конфіскувались і здавались в оренду римським громадянам. В І ст. до н.е. римляни почали практикувати вихід колоній за кордони Італії. Певна частина землі залишилась в руках місцевого населення, однак держава у будь-який момент могла її забрати. Крім того населення провінції (так тепер називаються ці території) мало сплачувати великий податок – близько однієї десятої частини всіх доходів – в римську казну 1. У правовому відношенні населення провінцій розглядалося на одному рівні з підданими та стояло поза римським правом.

Римська колоніальна держава мала одну вельми своєрідну рису. На відміну від східної монархії Олександра та елліністичних держав, у формуванні яких велику роль грала активна колонізаційна діяльність греків і македонян, в Римській державі момент колонізації був виражений досить слабо, у всякому разі він відступав на задній план у зрівнянні з торговою та фінансовою експлуатацією провінцій, що дуже широко розгорнулася. Вона проводилася в найрізноманітніших формах. В римських володіннях та в залежних від Рима царствах діяли крупні орендатори земельних угідь, відкупщики – публікани, великі й малі лихварі, агенти римських торгових та фінансових «компаній», поставники товарів для армії. Марк Туллій Цицерон в одній зі своїх промов чітко зазначив склад римських ділків, що наводнили провінцію Азію: «відкупщики, статечні і поважні люди, перенесли свої грошові засоби та операції в цю провінцію… крім того й представники інших станів, люди підприємливі та діяльні, частково займаються грошовими оборотами в Азії… частково помістили в цій провінції великі кошти1». Левова доля наживи від експлуатації провінції потрапляла, звісно, в руки привілейованих станів нобілітету та всадничества, але в деякій мірі нею користувалась також їх велика клієнтура – деякі шари міського та сільського плебсу.

Намісники провінцій являлися командуючими армій та гаваней громадянського управління і були підзвітні тільки центральному управлінню Риму. Намісник був, по суті, хазяїном країни, і для захисту своїх прав провінціали розташовували тільки одним способом, щоправда досить ефективним. Майже кожна община мала в Римі патрона з числа впливових громадян, з якими вона вступала у відносини клієнтели. Патрон являвся представником общини перед римською адміністрацією. Оскільки суддями були сенатори, осудження чи оправдання залежало не стільки від його провини, скільки від політичного положення в Римі.

Затяжні та складні війни потребували тривалого утримання військ поза Італією, на окремих театрах військових дій. Це сприяло професіоналізації армії та перетворенню її в особливий стан. Неефективність частої зміни командувачів показала ще ІІ Пунічна війна. В силу цього римляни змушені були продовжувати повноваження здатним намісникам та полководцям, що давало в руки останніх велику власть.

Найбільш суттєвою економічною зміною було встановлення панування рабовласницького укладу в економіці. Завоювання призвели до величезного притоку рабів. Великими рабовласниками були, в основному, сенатори та вершники. Крім війни важливими джерелами рабства були боргова кабала в провінціях ( особливо кабала за борги в державну казну) та піратство. Велику роль грало й природне відтворення рабів.