Анотація Частина VІ “Confutatis” з Реквієму В. А. Моцарта

Міністерство культури України

Міністерство освіти і науки України

КЗ “Криворізький обласний фаховий музичний коледж

ДОР”

Анотація

Частина VІ “Confutatis”

з Реквієму В. А. Моцарта

Студентки 2-го курсу

Спеціалізації “Хорове диригування”

Тарасенко Дарина

Клас викладача: Василенко Лілії Юріївни

м. Кривий Ріг

2023

                                 [pic 1]

Вольфганг Амадей Моцарт (27.01.1756 – 05.12.1791) народився в сім'ї Леопольда Моцарта, скрипаля та композитора при дворі зальцбурзького архієпископа. Геніальна обдарованість дозволила Моцарту вже з чотирирічного віку писати музику, дуже швидко опанувати мистецтво гри на клавірі, скрипці, органі. Батько вправно керував заняттями сина. У 1762-71 рр. вони здійснювали гастрольні поїздки, під час яких багато європейських дворів познайомилися з мистецтвом дітей Леопольда Моцарта (старша сестра Вольфганга була обдарованою клавіристкою, сам він співав, диригував, віртуозно грав на різних інструментах і імпровізував), що всюди викликало захоплення. У віці 14 років Моцарта було нагороджено папським орденом «Золотої шпори», обраного членом Філармонічної академії в Болоньї. У поїздках Вольфганг знайомився з музикою різних країн, освоюючи характерні для епохи жанри. Так, знайомство з І. К. Бахом, який жив у Лондоні, викликає до життя перші симфонії (1764), у Відні (1768) він отримує замовлення на опери в жанрі італійської опери-buffa («Удавана простушка») та німецького зінгшпіля («Бастьєн і Бастьєнна»; роком раніше в Зальцбурзькому університеті була поставлена шкільна опера (латинська комедія) «Аполлон і Гіацинт».Особливо плідним було перебування в Італії, де Моцарт удосконалюється в контрапункті (поліфонії) у Дж. Б. Мартіні (Болонья). 1770), а 1771 р. оперу «Луцій Сулла». Окремі оперні постановки («Сон Сципіона» – 1772, «Цар-пастух» 1775, обидві у Зальцбурзі; "Уявна садівниця" - 1775, Мюнхен) не задовольнили прагнень Моцарта до регулярного контакту з оперним театром. Постановка опери-seria «Ідоменей, цар критський» (Мюнхен, 1781) виявила повну зрілість Моцарта-художника та людини, його сміливість та незалежність у питаннях життя та творчості. Прекрасним віденським дебютом Моцарта став зінгшпіль «Викрадення з сералю» (1782, Бургтеатр), за прем'єрою якого було одруження з Констанцою Вебер (молодшою сестрою Алоїзії). Однак (згодом оперні замовлення надходили не так часто. Придворний поет Л. Да Понте сприяв постановці на сцені Бургтеатру опер, написаних на його лібрето: двох центральних творів Моцарта - «Весілля Фігаро» (1786) та «Дон Жуана» (1788), а також опери-buffa «Так роблять всі» (1790); у Шенбрунні (літній резиденції двору) була також поставлена одноактна комедія з музикою "Директор театру" (1786). Набагато більше розуміння знайшов композитор у Празі, де в 1787 р. було поставлено «Весілля Фігаро», а незабаром відбулася прем'єра написаного для цього міста «Дон Жуана» (1791 р. Моцарт поставив у Празі ще одну оперу «Милосердя Тита»), найяснішого позначив роль трагічної теми в творчість Моцарта. Такою ж сміливістю та новизною відзначені «Празька симфонія» ре мажор (1787) і три останні симфонії (No 39 мі-бемоль мажор, No 40 сіль мінор, No 41 до мажор - «Юпітер»; літо 1788), що дали надзвичайно яскраву картину ідей і почуттів своєї епохи і шляхи, що проклали до симфонізму XIX ст. З трьох симфоній 1788 р. лише Симфонія сіль мінор прозвучала одного разу у Відні. Останніми безсмертними творами моцартівського генія стали опера «Чарівна флейта» світла і розуму (1791, Театр у віденському передмісті) – і скорботний величний Реквієм, не завершений композитором.

                                              Реквієм В. А. Моцарта

 Тяжіння до синтетичного вокально-інструментального стилю, яке у тому чи іншому вираженні проявляється й у оперному й у симфонічному спрямуваннях у творчості Моцарта, з великою повнотою виявилося у його Реквіємі. Хор, оркестр, солісти – все тут важливо і ніщо не другорядно. Разом з тим Моцарт, на відміну від Баха, здебільшого диференціює вокальне та інструментальне звучання, зберігаючи самостійність голосів, з одного боку, та інструментів – з іншого. Лише часом поліфонічний пласт поэднує їх в єдиному русі. Деякі частини Реквієму наближаються до частин з меси h-moll Баха, як "Et incarnatus" або "Qui tollis". В образному змісті Реквієму Моцарт залишається самим собою. Жива драматична сила, чисте ліричне почуття, що завжди притаманні його мистецтву, набувають у цьому творі особливої глибини та серйозності – відповідно до його теми. Музична мова Моцарта, як завжди щира, яскрава і вражаюча, позбавлена тут, природно, тих рис, які пов'язані з образами ідилічними, святковими, легкими, «спокусливими». Моцарт, який охоче поєднував піднесене і комічне, драму і життєву гру, перебуває тепер у сфері інших образів – страшних, приголомшливих, сумних, зворушливих. Але Реквієм не обмежений ліричним втіленням своєї теми. Глибина ліричних почуттів поєднується в ньому з разючою силою драматичних картин, драматичного вираження. Весь жах смерті, вся грізна фантазія «Dies irae» передані в драматичних тонах. Моління, надії, трепет людини, що страждає, виражені з глибоким і чистим ліричним почуттям. Образи страшні, величні і образи ніжні, зворушливі втілюються в Реквіємі з такою узагальнюючою силою і разом з такою індивідуальною виразністю, що весь твір сприймається як свого роду симфонізована філософська драма. Бо Реквієм – це концепція життя і смерті, до якої Моцарт прийшов у повному співвідношенні зі своїм світосприйняттям. Текст Реквієму як католицької заупокійної обідні є канонічним. Після вступної молитви Інтроіт – «Дай їм вічний спокій» (Requiem aeternam donnà eis»), додаються частини меси – Кугіе, потім – середньовічна секвенція «Dies irae» («День гніву» – страшний суд), а також частини Оферторіуму (молитви «Domine Jesu» та «Hostias»), а потім знов частини меси (Sanctus та Agnus dei), завершує Реквієм чатина «Lux aeterna».