Тореадори у великому місті

«Тореадори у великому місті»

• Павлушааа,прокидайся вже! – почув я крізь сон.  Це був голос  Яви.

Я відвернувся на інший бік та сховався з головою під ковдру.

•  Скільки можна спати? Так і все життя можно проспати, вставай давай! – скомандував Ява.  

Я підвівся з ліжка, одягнувся  та неохоче пішов вмиватися. Ява ж у той час уплітав за обидві щоки пиріжки моєї мами. Ми вийшли на подвір’я. Був спекотний літній день.  Сонце поступово підбивалося до полудня. Воно торкалося пекучими проміннями вершичків дерев, і здавалося, що ось-ось на зелених листочках з’являться справжнісенькі опіки.  

• Ну,ходімо!
• Куди?- спитав я.
• Як куди? На зустріч пригодам, мій друже! – весело відповів Ява.

Ми проходили повз його хату, як почули:

• А ну, йдіть сюди,бешкетники малі,поки в якусь халепу не влізли! – це був дід Яви.
• Ну що там, діду? Ми по справах йдемо. – я  не розумів о яких справах була мова, але Ява дуже впевнено це сказав.
• Знаю, я ваші справи! Без діла будете тенькатись та дурниці вигадувати, а мені допомога потрібна. Ходіть сюди, я сказав!– сперечатись було марно і ми попрямували до діда.

Підійшовши до нього, ми дізнались своє завдання без зайвих слів. Він просто вказав нам рукою на велечезні бур’яни, що росли на городі. Не в захваті від такого доручення ми взялися за роботу. Дід виніс нам по кепці, бо сонце так напекло  в голову, хоч яєчню смаж.

Минув час і роботи помітно ставало менше.

• Ну годі, відпочиньте! – гукнув дід і виніс нам по склянці прохолодного молока.

Ми зняли брудні рукавиці та сіли до воза,що стояв на подвір’ї.  

• Павлусь…
• Га?
• А уявляєш,як би це був не звичайний віз,а наприклад, машина часу?
• Та що ти вигадуєш, Ява?
• А що? Ми б зараз перенеслися у майбутнє, в якесь велике місто,до цивілізації, замість того,щоб у  бур’яні копатися… – зітхнув Ява.

Я також тяжко зітхнув та замислився,а що якби насправді так було? Ми вдвох замовчали, Ява мабуть також почав над цим думати та фантазувати...

Я розплющів очі та не міг збагнути, що коїться. Хмарочоси, багатоповерхівки, всюди великі плакати,розташовані уздовж широкої траси. Шум та гам, бурхливий рух транспорту, багато людей, усі штовхаються і кудись поспішають. Я озирнувся навколо та очима почав шукати Яву. Аж ось, побачив його біля таблички з літерою «М» . Я швидко підбіг до нього.

- Що трапилося,де ми? – злякано я спитав Яву.

- Я думав ти відповіси  мені на ці питання.  Я нічого не розумію! – збентежено відповів він.

Ми стояли  в шоці на одному місці хвилин зо 20 та озиралися навколо.  Багато речей навколо були нам незрозумілими,і тоді, нас осенило: наші фантазії стали реальністю! Ми у майбутньому!

• Добре, ходімо!- азартно сказав Ява.
• Куди? – спантеличено запитав я.
• Нууу… наприклад сюди.

Він вказав на сходи, що прямували вниз, в підземелля. Я, не маючи жодних інших варіантів, спрямував за ним. Ми спускалися сходами і натовп людей наче вів  за собою, жахливий галас глушив нас. Дійшовши до залізних штуковиськ, які чомусь не пропускали нас далі, ми почали спостерігати за людьми і згодом, зрозуміли, що нам потрібні так звані «жетони»,щоб пройти далі. Ми б могли запросто пролізти під ними чи переплигнути, але була одна проблемка. І цією проблемкою була жінка у формі, яка напевне, слідкує за порядком. Так як можливості придбати ці жетони в нас не було, ми замислились що нам робити далі.

Не довго думаючи, Ява раптом вигукнув :

• Точно! Саме так!
• Що ти вже вигадав? – з часткою сумніву та недовіри запитав я.

Ява швидко розповів мені свою ідею на вухо, і якщо говорити чесно – вона мені  сподобалась. Вмостившись у натовп, ми прямували до цих залізяк. Наблзившись до них, Ява став позаду чоловіка та швидко пройшов разом з ним. Я наслідував його приклад. І ось, перед нами сходи, що рухаються униз. Ступивши на них, ми почали спускатися нижче й нижче, як тут, зрозуміли звідки такий неприємний звук:

• Це ж метро! Метро! – вигукував Ява знову, і знову.  

Нашій радості не було меж. Я  відразу ж згадав нашу невдалу спробу прорити метро під свинарником.  Ми стоїмо на пероні, затиснуті натовпом, і перед нами, мов блискавка мелькає один вагон потяга за іншим. Мені стало аж моторошно від цього, я міцно схопив Яву за руку. Потяг зупинився, перед нами самі відчинилися двері та разом з натовпом ми увійшли в вагон.  Вільних місць не було, тож ми затиснуті між людьми,  ще міцніше стиснули руки.