Століття Людовика Великого

Суперечка про «давніх» і «нових» це багатоступенева літературно-естетична дискусія, що розгорнулася у Франції в кінці 17 — початку 18 століття. Її початком вважають 27 січня 1687, коли Шарль Перро виступив на засіданні Французької академії і зачитав свою поему «Століття Людовика Великого».   

   У другій половині 17 століття дискусія починалася зі спору про «християнські чудеса», що розгорнувся в 1653-74; його учасники — Ж. Скюдери, Ж. Шаплен і особливо Демаре де Сен-Сорлен (автор поеми «Хлодвіг», 1657, досить різко критикував Гомера і Вергілія). Прихильники «нових» стверджували необхідність відмовитися від пріоритетної ролі латинської мови, жартували над ренесансними гуманістами, стверджували пріоритет світського знання. Демаре вважав, багато в чому слідом за Т. Тассо, що в епопеї доречні саме християнські, а не язичницькі чудеса. На захист «древніх», тобто незаперечності античних авторитетів, а також з твердженням про блюзнірські християнських чудес виступали Н.Буало і Р. Рапен.

   Друга частина Спору— дискусія про написах, що розгорнулася в 1676-77. Мова йшла про те, чи слід продовжувати прикрашати пам'ятники латинськими написами або можна перейти на французьку мову. Перемога була за «новими», чию позицію висловив академік Франсуа Шарпантьє.

   Третій і найбільш гучний — акт дискусії як раз і відкрив виступ Перро, восхвалявшего сучасність і прогрес, особливо в науці. Для Перро століття Людовика був ознаменований нітрохи не меншим розквітом науки і техніки (а отже, за його логікою, і словесності), ніж античність. Поема «Століття Людовика Великого» з'явилася ейфоричним славослів'ям «новим». Розгніваний Буало покинув зал під час виступу Перро; розгорнулася справжня війна язвительнейших епіграм. В підтримку «нових» виступив поет і філософ, чия апологія вінчає «Століття Людовика Великого» — Б. Фонтенель («Вільне міркування про древніх і нових», 1688), в якості додаткового аргументу засудила язичницькі забобони. У відповідь на це прихильник «древніх» Ж. Лабрюйер виступив з «Характерами» (1688), де (особливо в першій главі) затверджувалися незмінні константи людської особистості. У розлогих «Паралелі між древніми і новими в питаннях мистецтва і наук» (1688-97, п'ять діалогів між Головою судової палати, Абатом, що виражає позицію автора, і Шевальє) Перро зміцнив свою аргументацію, поставив під сумнів принцип наслідування в мистецтві і чітко позначив свою антиавторитарную, раціоналістичну позицію. Зіставлення охоплює архітектуру, скульптуру, живопис, красномовство, поезію і науку. Симпатизували «древнім» Ж. Лафонтен і Ж. Расін фактично усунулися від спору, Буало ж в «Критичних міркуваннях про деяких місцях з творів Лонгіна» (1694) спробував спростувати Перро. І хоча незабаром цих великих письменників примирили, кожен залишився при своєму.