Киiвськi "Неокласики" М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський П. Филипович, Юрiй Клен

Пилищишин Тетяна(Тео)

ФЛУ-36

Урок з української літератури

11 клас

Тема: КИЇВСЬКІ «НЕОКЛАСИКИ». М. ЗЕРОВ, М. ДРАЙ-ХМАРА, М. РИЛЬСЬКИЙ П. ФИЛИПОВИЧ, ЮРІЙ КЛЕН (О. БУРГАРДТ)

Мета: ознайомити учнів із групою київських «неокласиків» і їх творчістю, навчити висловлювати власні думки з приводу поетичної майстерності «неокласиків», виховувати відчуття естетики поетичного образу.

Тип уроку: засвоєння нових знань.

Обладнання: портрети групи «неокласиків» (М. Зерова, М. Рильського, Юрія Клена, М. Драй-Хмари), схема аналізу ліричного твору, хрестоматія 11 клас (О. І. Борзенко), роздрук поезій або інше джерело з текстами творів..

Методи заняття: метод навчальної лекції, метод бесіди, метод ілюстрації, метод компаративного аналізу, інтерактивний метод «снігова куля», «вільний мікрофон».

Хід уроку

І. Організаційний момент: привітання, перевірка присутності студентів, перевірка наявності методичних матеріалів (тексту твору).

ІІ. Мотивація навчальної діяльності.

2.1. Оголошення теми і мети заняття.

«КИЇВСЬКІ «НЕОКЛАСИКИ». М. ЗЕРОВ, М. ДРАЙ-ХМАРА, М. РИЛЬСЬКИЙ П. ФИЛИПОВИЧ, ЮРІЙ КЛЕН (О. БУРГАРДТ)

2.2.  Вступне слово.

Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) — течія в літературі та мистецтві, що з'явилась значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник в західноєвропейській літературі в середині XIX ст.

Неокласики (грец. neos: новий і лат. classicus: взірцевий) — умовна назва естетичної платформи невеликого нова київських поетів, літературознавців та перекладачів періоду «розстріляного відродження» — М. Зерова, М. Драй-Хмари, П. Филиповича, О. Бургардта (Юрія Клена), М. Рильського. Неокласики була неформальним товариством вільних митців, які шанували талант, цінували літературу за її іманентними критеріями, відмежовувалися від позахудожніх організацій на зразок Аспанфуту чи «Плуга», характеризувалася елітарним уявленням про письменство. Спільними для «неокласиків» стали принципи «аристократизму духу», творчого інтелекту, тяжіння до гармонії між раціональною сферою та почуттями, до високої культури мислення й дисципліни поетичного мовлення. Це зумовлювало їхнє захоплення досконалістю античної лірики, вишуканістю доробку трубадурів, глибиною орієнтальної поезії, естетичним смаком класицистів, шляхетністю барокової метафори, кларизмом та філігранністю творів французських "парнасців", мовленнєвою вишуканістю поезій представників російського срібного віку, а також українською класикою, розбудовою національного, перейнятого «вітаїстичною» енергією письменства. Неокласики позиціонували себе як естети і жорстко протиставляли себе народництву й романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського.