Чому одні хвороби називаються інфекційними, а інші ні?

Чому одні хвороби називаються інфекційними, а інші ні? Чим вони відрізняються одна від одної? Що спільного між різними за характером і проявом інфекційними захворюваннями? Наприклад, що спільного між правцем і дизентерією, кором і проказою, вітрянкою і вірусним гепатитом? А спільне є. Причина кожного інфекційного захворювання — збудник, непомітний для ока мікроорганізм: паличка або вірус, стрептокок або вібріон… Таких збудників, що здатні «атакувати» людину, є безліч. Наступна характерна ознака для всіх інфекцій—це так званий прихований, або інкубаційний період. Людина вже заражена, але зовні це ніяк не проявляється. Інфекція, як яйце в інкубаторі, поступово зріє. Іноді інкубаційний період буває невеликим — 1-2 дні. Але Іноді хвороба затаїлася і «сидить» у людині роками. Інкубаційний період закінчується тоді, коли хвороба починає проявлятися через які-небудь зовнішні ознаки: підвищення температури, висипку, зміну кольору шкіри, болі, розлади травлення. Епідеміологія — розділ медицини, що займається вивченням причин різних інфекцій, а також методів їхнього лікування і попередження. Епідеміологи намагаються розібратися з кожним захворюванням, знайти проти кожної інфекції діючі засоби. (Важко уявити, що ще на початку XX століття людина в дитинстві переносила по кілька інфекційних захворювань, деякі з яких були дуже серйозними.) Завдяки епідеміології виявилася ще одна спільна властивість інфекцій. Один раз перехворівши інфекційним захворюванням, людина стає, як правило, несприйнятливою до неї. Ця несприйнятливість до інфекції отримала назву імунітет. Саме завдяки здатності організму набувати імунітет, стало можливе попередження інфекцій за допомогою щеплень. Одні люди, зіштовхнувшись зі збудником хвороби, занедужують. Інші, що мають імунітет до цього захворювання, начебто і не помічають його. Але є ще і треті. Вони впускають збудника інфекції у свій організм, самі не хворіють, але щедро діляться інфекцією з оточенням. Таких людей називають носіями інфекції. Отже, наявність збудника, інкубаційного періоду, можливість вироблення імунітету, а також можливість перенесення — ось ті ознаки, що відрізняють інфекції від інших захворювань і роблять їх схожими між собою. Віспа Ще нещодавно віспа була досить розповсюдженим захворюванням. На вулицях Європи нерідко траплялися спотворені хворобою обличчя, а в деяких місцях важко було знайти чисте обличчя з гладкою шкірою. Серед інфекційних хвороб, яким людство століттями платило данину своїми життями, віспа посідала одне з перших місць. У Європі в XVIII столітті щорічно гинуло від неї близько 440 тисяч людей. Ще більше залишалося на все життя знівеченими, а іноді й сліпими. Особливо велика була смертність від віспи серед маленьких дітей і бідняків. Збудник натуральної віспи — вірус. Передається він від хворої людини до здорової через повітря (капілярним шляхом), при спілкуванні. Характерними ознаками захворювання є дуже висока температура, болі в попереку і хрестці та «знаменита» віспяна висипка. Спочатку це просто рожеві плями, потім пухирці, наповнені кров’ю. Пухирці утворюють виразку, наливаються, вміст їх стає гнійним. Коли висип підсихає і скоринки відпадають, на шкірі залишаються довічні рубці. Людина гине від отруєння речовиною, що виділяється у процесі життєдіяльності вірусу. Сьогодні ми можемо ознайомитися з усіма жахами цієї хвороби з письмових джерел. Сучасна медицина не дозволяє віспі проявитися знову, і все завдяки щепленню. У нашій країні віспа була ліквідована до 1937 року, а по всьому світі вона зникла до 1980 року, і дякувати за це людство повинно Едварду Дженнеру, англійському лікарю. Цікаво, що спосіб попередження віспи Дженнер відкрив, коли ще ніхто не знав про збудника цієї хвороби. Допомогли йому спостережливість, працьовитість, багаторічна практика і цілеспрямованість. Дженнер був простим сільським лікарем, коли звернув увагу на те, що люди, які заразилися «коров’ячою віспою», не хворіють натуральною людською віспою. Справа в тому, що в деяких домашніх тварин (корів, свиней та ін.) спостерігається хвороба, дуже подібна з людською віспою: на шкірі з’являються гнійні пухирці, тварини непокояться. Доярки розповідали Дженнеру, що, як правило, усі вони перехворіли «коров’ячою віспою» і не бояться потім заразитися і натуральною. Лише іноді під час епідемії деякі з них відчували невелике нездужання. Багато років займався Дженнер вивченням цієї хвороби, перш ніж зважився провести дослід на людині. І от 14 травня 1796 року він прищепив восьмирічному хлопчику Джонові Фіппсу гній з руки жінки, що заразилася коров’ячою віспою. Через кілька днів після невеликого нездужання хлопчик був цілком здоровий. Але чи став він несприйнятливий до натуральної віспи? Потрібний був інший дослід, дуже ризикований, коли на карту буде поставлено не тільки здоров’я, але і життя дитини. Незабаром у цій місцевості спалахнула епідемія натуральної віспи. І Дженнер, узявши гній з пухирця хворого, заразив ним Джона Фіппса. Дитина не занедужала! Не відразу метод віспощеплення був визнаний у світі. Особливо обурювалися служителі церкви й імениті лікарі. Церковники вважали віспощеплення противним Богу, лікарі поставилися до нього скептично. У народі ж пройшли чутки, що в щеплених людей виростають роги та хвіст. І все-таки віспощеплення перемогло. Помираючи в 1823 році на 74-му року життя, Дженнер знав, що його спосіб боротьби з віспою — благодіяння для всього людства. Надалі ж на честь цього простого сільського лікаря були вибиті пам’ятні медалі, у містах зводилися пам’ятники. Але наукове обґрунтування віспощеплення було тоді ще не відоме. Залишалося чекати ще 58 років. Холера Це одна з п’яти особливо небезпечних інфекцій. Збудник її пристосовується до умов, що змінюються, і сьогодні поряд із класичною холерою поширена холера Ель-Тор. Викликає холеру вібріон, а передається вона тільки від людини до людини повітряно-краплинним шляхом і через заражені людиною харчові продукти. Холерний вібріон дуже живучий: у зовнішньому середовищі він зберігає здатність до зараження від 2 до 5 днів. Ще довше живе вібріон у відкритих водоймах зі стічними водами. Головна задача вібріона—потрапити в рот людини. Людина, що піклується про своє здоров’я, буде їсти тільки чистими руками, з чистого посуду, мити овочі та фрукти, пити кип’ячену воду. Вона ніколи не покладе, ні в тарілку, ні в рот підозрілу, погано оброблену їжу. І все-таки, припустимо, яблуко помили, але біля самого черешка затаївся вібріон. Проскочив він у рот, потрапив у шлунок. Тут йому дуже складно вціліти. Соляна кислота повинна вбити непрошеного гостя. Якщо ж кислоти недостатньо, чи за частинками їжі кислота не знайде мікроб, йому вдається пробратися в тонкий кишечник. Там він і розгорнеться! Вібріон почне розмножуватися і виділяти отрути — токсини. Тяжкість захворювання може бути різною. Але в будь-якому випадку бурчить живіт, з’являється біль навколо пупка, починаються постійна блювота і понос. Організм втрачає багато води, і людина «висихає» прямо на очах. Руки стають зморшкуватими, іноді їх називають «руки пралі». Страждають і серце, і нирки, і легені. При холері дуже важливі карантинні заходи: ізоляція хворих, виявлення носіїв, постійна дезінфекція, боротьба з мухами — переносниками холери. Мухи, звичайно, як і всі істоти в природі, не зайві. Але тільки не на нашому столі, не в нашому туалеті, не в нашій квартирі. Нашим будинкам від них тільки шкода! Сказ Видатний французький хімік Луї Пастер народився в 1822 році. У місті Арбуа, де жила сім’я Пастерів, заражений сказом вовк покусав 8 людей. Дев’ятирічний Луї побачив, як після цього коваль став припікати розпеченим залізом рани одного з потерпілих. Але вжиті ковалем заходи не допомогли, через кілька днів потерпілий помер. Цей випадок приголомшив хлопчика і залишився в пам’яті на все життя. Відтоді, як відбулася ця подія, пройшло ще 50 років. У цей час професор Пастер був на піку слави. Він врятував від банкрутства французьких виноробів, відкривши причину скисання вина. Він уберіг від краху шовкопрядильну промисловість Франції, знайшовши бактерію, що заражала шовковичного черв’яка. Спираючись на власний досвід, знаменитий хімік дійшов до висновку, що всі заразні хвороби викликаються бактеріями. І він почав наступ на інфекції. Спочатку він зайнявся сибірською виразкою—від цієї хвороби щорічно вмирали тисячі корів і овець. Пастер зумів одержати ослабленого збудника хвороби і з його допомогою прищепити здорових тварин. Цей спосіб виправдав себе. За це досягнення французький уряд нагородив Пастера великою стрічкою ордена Почесного Легіону, а французька Академія наук присвоїла йому звання академіка. Але головний бій був ще попереду. Усе життя перед очима вченого стояли побачені в дитинстві картини загибелі людей від сказу. Пастер вивчав випадки укусів людей зараженими сказом тваринами. Він знав, що досить невеликого укусу, навіть слини хворої тварини, що потрапила в ранку чи очі, і людину вже ніщо не зможе врятувати. Навіть у випадках, коли здавалося, що все обійшлося, хвороба давала про себе знати. У потерпілих залишалося неприємне печіння і сверблячка в місці укусу. Спочатку тільки це нагадувало про зустріч із твариною. Ранка могла навіть зарубцюватися, але через якийсь час зовсім зненацька починалися безпричинна тривога, безсоння, похмурість, яку змінювала дратівливість. Людина переставала пити воду та приймати рідку їжу, тому що її мучили судороги глотки. Надалі водобоязнь виявлялася ще яскравіше: одне тільки слово «вода» ставало причиною судорог із затримкою дихання. Потім приступи судорог починали виникати від подуву повітря, яскравого світла, шуму, дотику. Спостерігалося посилене слиновиділення, галюцинації, часто хворий впадав у лють. Через пару днів починалися малі паралічі, і, нарешті, змучена людина вмирала при повній свідомості від паралічу серця і дихання. Жахлива картина. Довго шукав Пастер збудника сказу і прийшов до висновку, що «бактерія занадто мала». Він не помилився. Через багато років змогли побачити вірус сказу—він виявився в багато разів менший за відомі тоді бактерії. Але Пастер все одно продовжував дослідження і з сушеного мозку загиблих від сказу тварин одержав вакцину. Цю вакцину вводили собакам, у мозок яких була введена витяжка від хворих на сказ. 12 днів тривали ін’єкції вакциною Пастера—піддослідні собаки залишилися здорові! І от одного разу до паризької лабораторії Пастера приїхала вбита горем мати з 9-літнім сином, якого покусав скажений собака. Вона благала врятувати сина. Ризик був великий. На людях препарат ще не випробувався. Пастер наважився. 6 червня 1885 року було зроблене перше щеплення проти сказу людині. Ін’єкції тривали 2 тижні. Хлопчик не занедужав! Це була повна перемога над страшною інфекцією.